Ярмарок суєти

Його дружина й діти повернулися на батьківщину й оселились у Гонт-гаусі. Лорд Джордж залишив свою по­саду на європейському континенті і був посланий, як писалося в «Газеті», до Бразилії. Та людей не обдуриш: він ніколи не повертався з тієї подорожі, ніколи там не вмирав, ніколи не жив там і навіть ніколи там не був. Його ніде не було, він зник.

Бразилія! — казав, глузливо всміхаючись, один пліткар другому.— Бразилія — це Сен-Джонс-вуд. Ріо-де-Жа­нейро — це будиночок, з чотирьох боків оточений високим муром, а лорд Джордж акредитований при наглядачеві, що нагородив його орденом Гамівної сорочки.

Такими епітафіями часто вшановують один одного люди на Ярмарку Суєти.

Двічі чи тричі на тиждень, рано-вранці, бідолашна мати, спокутуючи свої гріхи, їздила до нещасного хворого. Інко­ли він сміявся, коли бачив її (і той сміх був для матері гірший за плач); часом грався: блискучий денді, учас­ник Віденського конгресу, тягав по підлозі дерев’яного коника або колихав ляльку маленької наглядачевої дочки. Інколи він упізнавав матір і отця Мола, її сповідника й супутника; але найчастіше забував її, як забув дру­жину, дітей, любов, шанолюбство, суєту. Але завжди па­м’ятав, коли пора обідати, й починав плакати, як йому у вино доливали надто багато води.

Ця таємнича хвороба була в його крові. Сердешна мати успадкувала її від свого старовинного роду. Це лихо вже двічі нагадувало про себе в родині її батька, задовго до того, як леді Стайн упала в гріх і почала покутувати свою провину постом, слізьми й молитвами. Гордощам роду завдано смертельного удару, як первісткові фараона. Тем­на пляма фатальної приреченості лягла на ті двері — високі старовинні двері, увінчані коронами та різьбленими гербами.

Тим часом діти відсутнього лорда безтурботно підро­стали, й гадки не маючи, що над ними теж тяжіє про­кляття. Спочатку вони говорили про батька, уявляли собі, як він повернеться. Потім почали дедалі рідше згадувати ім’я живого небіжчика, а тоді й зовсім забули про нього. Тільки зломлена стара бабуся тремтіла на думку, що вони успадкують батькову ганьбу, так само як його по­честі, і з жахом чекала того дня, коли страшне дідівське прокляття впаде й на них.

Таке саме похмуре передчуття не давало спокою і лор­дові Стайну. Він пробував утопити в червоному морі вина й веселощів страшний привид, що стояв біля його ліжка, і часом губив його в натовпі й бучних розвагах. Та тіль­ки-но лорд Стайн залишався сам, привид знов повертався і з плином років, здавалося, ставав дедалі загрозливіший.

«Я взяв твого сина,— казав він,— то чому б не взяти й тебе? Я можу будь-коли замкнути тебе до в’язниці, як твого сина Джорджа. Хоч завтра можу торкнутися твоєї голови, тоді прощайте, розваги, почесті, бенкети, краса, друзі, облесники, французькі кухарі, гарні коні й палаци,— замість них ти матимеш неволю і твердий сінник, як Джордж Ґонт».

Тоді мілорд кидав виклик привидові, що погрожував йому, бо він знав, як ухилитися від свого ворога.

Отож за високими, різьбленими порталами Гонт-гауса з його закіптюженими коронами й вензелями панували багатство й розкоші, та великого щастя там годі було зна­йти. Тут влаштовували найрозкішніші в Лондоні бенкети, проте задоволені ними були хіба що ті гості, які сиділи за столом мілорда. Якби він не був таким впливовим вель­можею, можливо, гості й не дуже квапилися б до нього, та на Ярмарку Суєти поблажливо ставляться до гріхів вели­ких людей. Nous regardons à deux fois / Ми ще добре подумаємо (франц.)/ (як казала одна французька дама), перше ніж осудимо таку особу, як мілорд. Деякі прискіпливі критики й гидливі моралісти, може, й лаяли лорда Стайна, та однаково залюбки прихо­дили до нього, коли він їх запрошував.

Лорд Стайн — пропаща людина,— казала леді Слінгстон,— але всі до нього ходять, і я, звичайно, допильную своїх дівчат, щоб з ними, бува, чогось не сталося.

Я багато чим зобов’язаний його милості, власне, всім у житті,— казав велебний доктор Трейл, а сам думав, що архієпископ дуже постарів, а місіс Трейл та його дочки ладні швидше пропустити відправу в церкві, ніж бодай один проханий вечір у його милості.

Для того чоловіка немає нічого святого,— казав молодий лорд Саутдаун сестрі, яка лагідно дорікала йому за те, що він буває в лорда Стайна, бо мати розповідала їй, що в Гонт-гаусі діються страшні речі,— та в нього, хай йому біс, подають найкраще в Європі сухе сілері.

Баронетові Пітту Кроулі, серові Пітту, взірцеві при­стойності, який провадив місіонерські сходини, ні на мить не спадало на думку, що туди не личить ходити.

Там, де можна зустріти таких осіб, як єпископ Ілінгський і графиня Слінгстон, наша честь не може бути при­нижена, запевняю тебе, Джейн. Високе звання і стано­вище лорда Стайна дають йому право командувати такими, як ми.

Лорд-намісник графства — шановна особа, люба моя. Крім того, ми колись товаришували з Джорджем-Ґонтом: я був першим, а він другим аташе при пумпернікельському посольстві.