Ярмарок суєти

Після того як Джоза відрекомендували при дворі — будьте певні, що він з’явився туди як вірний підданець свого володаря (спершу показавшись у повному придвор­ному костюмі в своєму клубі, куди майор Доббін заїхав за ним у досить приношеному мундирі),— він, хто й так завжди був монархістом і прихильником Георга IV, став таким ревним торі і підпорою держави, що вирішив, неод­мінно взяти й Емілію на один з королівських прийомів. Йому навіть почало здаватися, що його обов’язок — під­тримувати суспільний добробут і що монарх не буде щасливий, поки Джоз Седлі та його родина не зберуться біля нього в Сент-Джеймському палаці.

Еммі засміялася й спитала:-Може, мені надіти родинні діаманти, Джозе?-«Як було б добре, коли б ви дозволили мені купити вам діаманти,— подумав майор.— Аби тільки знайшлися такі, що були б гідні вас».

Розділ LXI У ЯКОМУ ГАСНУТЬ ДВІ СВІЧКИ

Настав день, коли пристойним, пишним розвагам, яким віддавалася родина містера Джоза Седлі, стала на заваді подія, що трапляється в багатьох домах.

Підіймаючись з вітальні у своєму будинку сходами нагору, ви, певне, по­мічали невелике склеписте вікно в стіні просто перед вами: воно пропускає світло на сходи між третім повер­хом і четвертим (де звичайно містяться дитяча кімната й комірчини для челяді), а крім того, має ще й інше ко­рисне призначення, про яке вам можуть сказати поміч­ники грабаря. Вони ставлять під те склепіння труну або розвертають її там, щоб не потривожити холодного тліну людини, яка спочиває в чорному ковчезі.

Те склеписте віконце на третьому поверсі лондонських будинків, освітлюючи вгору і вниз сходову клітку, панує над головною магістраллю дому, якою користуються меш­канці будинку. Нею ще до схід сонця обережно сходить до кухні куховарка чистити свої каструлі й сковороди; нею молодий син господарів, залишивши внизу чоботи, скрада­ється вдосвіта до своєї кімнати після веселої ночі в клубі; нею спускається вниз панночка в мереживі й стрічках,— вона шелестить пишними мусліновими спідницями і сяє вродою, готова здобувати перемоги на бенкеті; нею з’їздить малий Томмі, воліючи користуватися поруччям і нехту­ючи небезпеку; нею чоловік ніжно несе вниз на своїх ду­жих руках усміхнену молоду матір, упевнено ступаючи із східця на східець у супроводі доглядачки з пологового будинку того дня, коли лікар скаже, що чарівна пацієнтка може зійти вже до вітальні; нею плентається вгору до своєї комірчини Джон, позіхаючи над тріскучим промінчиком лойової свічки, щоб потім, удосвіта, зібрати все взуття, яке чекає на нього в коридорах. Цим шляхом носять уго­ру і вниз немовлят, водять старих, ним урочисто про­стують гості до бенкетної зали, священик іде на хрестини, лікар — до кімнати хворого, а помічники грабаря — на верхній поверх. Яке mémento про життя, смерть і марноту всього земного ці сходи й склеписте вікно над ними, коли добре подумати, сидячи там і дивлячись на сходову кліт­ку! І до вас, як і до мене, друже мій у блазенському ко­стюмі, підійметься востаннє лікар. Доглядачка загляне, розсунувши запинало, та ви вже цього не помітите,— а тоді відчинить вікна і провітрить кімнату. Ваші близькі спустять завіси у вікнах з чільного боку будинку й пере­беруться в задні кімнати, потім пошлють по вашого ад­воката й по інших людей у чорному і т. д. Ваша комедія буде зіграна до кінця, як і моя, і нас відвезуть — ох, як далеко від тих сурм, голосіння й нещирих мін! Коли ми аристократи, на наше останнє пристановище почеплять жалобні герби з позолоченим херувимом і написом, що ми знайдемо «спокій на небі». Ваш син умеблює будинок наново або, може, найме його комусь, а сам перебереть­ся в якийсь модніший квартал; ваше прізвище наступного року з’явиться в списку «померлих членів» вашого клубу. Хоч як гірко вас оплакуватимуть, проте вашій удові захо­четься, щоб її жалобна сукня була гарно пошита; куховар­ка пошле когось нагору чи сама прийде спитати відносно обіду; живим скоро набридає дивитися на ваш портрет над каміном, його заберуть з почесною місця, щоб пові­сити там портрет сина, який обійняв владу.

За ким із померлих найбільше плачуть? Мені здається, що за тим, злю за життя найменше любив своїх ближніх. Смерть дитини викликає такий відчай і такі сльози, яких ніхто шкода не побачить, коли настане ваш кінець, ша­новний читачу. Смерть немовляти, яке ще добре не впіз­нає вас і легко може забути за тиждень, пригнітить вас дужче, ніж утрата найближчого приятеля або вашого первістка — такого самого дорослого, як ви, що вже має власних дітей. Ми суворі до Годи та Сімєона, але наймен­шого, Веніаміна, безтямно любимо й жаліємо. І якщо ви старі, читачу,— старі й багаті або старі й убогі,— то одного чудового дня ви подумаєте; «Усі мої близькі дуже ласкаві до мене, але вони не вельми жалкуватимуть , коли я помру. Я дуже багатий, і вони чекають на мою спадщину». Або; «Я дуже вбогий, і вони стомились утримувати мене».