Ярмарок суєти

Тільки-но скінчився термін жалоби після смерті місіс Седлі, тільки-но Джоз устиг скинути чорне вбрання і вдяг­тись у свої улюблені яскраві жилети, як для всіх, хто ото­чував містера Седлі, стало видно, що назріває нова подія і що старий скоро вирушить на пошуки дружини в ту похмуру країну, куди вона пішла раніше за нього.

Здоров’я мого батька,— врочисто казав у своєму клу­бі Джоз Седлі,— не дозволяє мені давати бучних обідів у цьому сезоні. Та коли ви, шановний Чатні, просто за­йдете до мене о пів на сьому й пообідаєте зі мною та ще з двома чи трьома приятелями з нашого товариства, я зав­жди радий буду вас бачити.

Отож Джон та його знайомі мовчки обідали й пили своє бордо, а тим часом на третьому поверсі пересипалися останні піщинки в часомірі життя старого. Взутий у м’які капці дворецький приносив до їдальні .вино, після обіду гості сідали грати в парти, інколи до них приєднувався Доббін, часом униз сходила й місіс Осборн, коли її хворий влаштовувався на ніч і його огортав той леткий, неспокій­ний сон, що відвідує постіль старих людей.

За той час, що старий Седлі лежав хворий, він дуже прихилився до дочки. Він брав ліки і .їжу лише з її рук. Емілія майже нічого більше не робила, тільки доглядала батька. її ліжко було присунуте до самих дверей його кім­нати, що стояли відчинені, і вона схоплювалася від най­меншого звуку „чи шурхоту, який долинав з постелі веред­ливого хворого. Хоч треба віддати йому належне: він годи­нами лежав тихо, не ворушився, щоб не збудити своєї ласкавої й дбайливої доглядачки.

Він тепер любив свою дочку так ніжно, як любив п хіба що дитиною. А ця проста істота була особливо гарна, коли покірно виконувала свій дочірній обов’язок.

«Вона з’яв­ляється в кімнаті тихо, мов сонячний промінь»,— думав Доббін, спостерігаючи, як Емілія заходить до батька й ви­ходить з його кімнати. Коли вона нечутно й граційно пора­лася біля хворого, на обличчі в неї світилася ласкава ніж­ність. Хто не бачив на обличчях жінок тихого, ангельського сяйва любові і співчуття, коли вони доглядають дітей або хворих?-Розвіялась таємна ворожнеча, що тривала кілька років, і відбулося мовчазне примирення. В ті останні години свого життя старий, зворушений любов’ю і добротою доч­ки, забув усі ті провини, всі кривди, яких зазнав від неї і про які вони з дружиною не раз говорили довгими но­чами: як Емілія відмовилась від усього задля дитини, яка була байдужа до старих, нещасних „батьків і думала тільки про свого хлопця, як нерозважно, безглуздо поводилась, коли від неї забрали Джорджі. Старий Седлі забув усі ці звинувачення, коли підбивав останній підсумок своєму життю, і віддав належне ніжній, покірній мучениці. Якось уночі, зайшовши нишком до батька, Емілія побачила, що він не спить; і тоді немічний старий визнав перед дочкою свої помилки:-Ох, Еммі! Я все думаю, які ми були недобрі й не­справедливі до тебе,— сказав він, простягаючи до неї свою кволу, холодну руку.

Емілія стала навколішки й почала молитися біля постелі батька, що також молився з нею, й далі тримаючи її руку. Друже мій, коли настане наша пора, дай боже й нам мати біля себе таку добру душу, як ця, щоб помолилася з нами!-Можливо, тієї безсонної ночі перед очима в старого по­стало все його життя: змагання і надії в молодості, успіх і багатство в зрілому віці, падіння на порозі старості і те­перішня його безпорадність. І ніякої можливості помститися долі, що взяла над ним гору, нічого залишити по собі — ні імені, ні грошей...

Змарноване життя, поразка й розчарування — і ось кінець! Що, на вашу думку, брате мій, читачу, краще: вмирати багатим і славетним чи вбо­гим і розчарованим? Усе мати і бути змушеним віддати чи зникнути з життя, програвши гру? Мабуть, дивне це почуття, коли одного чудового дня нам доводиться сказати: «Завтра успіх чи невдача для мене нічого не важити­муть. Зійде сонце, і міріади людей підуть, як звичайно, працювати чи розважатися, а мене вже не буде в тій ме­тушні».

Ось і настав такий ранок, зійшло сонце, весь світ узявся до своїх різноманітних справ і розваг,— увесь світ, крім старого Джона Седлі, якому не треба вже було змагатися з долею, плекати надії, виношувати задуми; лишилось доб­ратися до бромптонського цвинтаря, до спокійного, незна­ного прихистку поряд зі своєю старою дружиною.

Майор Доббін, Джоз і Джорджі провели його до могили в кареті, оббитій чорним сукном. Джоз для цього приїхав з готелю «Зірка й Підв’язка» в Річмонді, куди він пере­брався після сумної події. Він не захотів залишатися в будинку разом з...

за таких обставин, самі розумієте. Та Еммі залишилась і, як завжди, робила те, що треба. Горе не зломило її, вона була швидше поважна, ніж засмучена. Вона молилася, щоб її смерть була така тиха й безбо­лісна, і розрадою у її смутку були ті слова, які вона почула ВІД батька під час хвороби і які свідчили про його віру, упокорення і надію на майбутнє життя.

Авжеж, мені здається, що такий кінець, врешті, кращий за будь-який інший.