Ярмарок суєти

Припустімо, що ви дуже багаті й ні в чому собі не відмовляєте, і ось ви кажете свого остан­нього дня: «Я дуже багатий, мене всі добре знають, я все своє життя перебував у найкращому товаристві і, дякувати богу, походжу з славетної родини.

Я чесно служив своєму королю і батьківщині. Я пробув кілька років у парламенті, де, зважуюсь сказати, до моїх слів прислухалися і добре сприймали їх. Я не завинив нікому жодного шилінга, нав­паки — позичив своєму давньому університетському това­ришеві Джеку Лазареві п’ятдесят фунтів, і виконавці моєї духівниці не будуть квапити його віддати борг. Я залишаю дочкам по десять тисяч фунтів — дуже добрий посаг для дівчат; я відписую все столове срібло, меблі й будинок на Бейкер-стріт з чималою часткою майна, належною їй за законом, своїй дружині в довічне володіння, а свої землі, гроші в державних паперах і свою пивницю з добірними винами на Бейкер-стріт — синові. Я залишаю двадцять фунтів річного прибутку своєму камердинерові і ручуся, що після моєї смерті ніхто нічого мені не закине». Або ж припустімо, що ваша лебедина пісня буде цілком інакша — ви скажете; «Я бідний, пригнічений горем, розчарований старий чоловік, і ціле життя мені не щастило. Доля не обдарувала мене ні розумом, ні майном, і я визнаю, що допускався безлічі помилок. Визнаю, що я часто забував свій обов’язок. Я не можу сплатити своїх боргів. На своїй смертній постелі я лежу безпорадний, покірний і благаю прощення за свою нездарність, припадаючи з покаянним серцем до ніг божого милосердя».

Котру з цих двох промов ви б собі вибрали для прощаль­ного слова на своєму похороні? Старий Седлі виголосив останню. І з покірним серцем, тримаючи за руку свою доч­ку, розлучився з життям, лишивши позад себе всі свої кривди й життєву суєту.

Бачиш,— мовив старий Осборн своєму онукові,— як доля винагороджує порядність, працьовитість, уміння добре вкласти гроші і таке інше. Глянь на мене і на мій банків­ський рахунок. І глянь на свого бідного діда Седлі з його невдачами. А він був багатший за мене двадцять років тому, куди багатіший — на цілих десять тисяч фунтів!-Крім цих осіб та ще родини містера Клепа, яка приїхала з Бромптона висловити свої співчуття, жодна жива душа не поцікавилася старим Джоном Седлі й не згадала, що така людина жила на світі.

Коли містер Осборн уперше почув від свого приятеля полковника Баклера (про що нам уже розповів малий-Джорджі), який чудовий офіцер майор Доббін, він спри­йняв ті слова досить-таки зневажливо й не захотів повіри­ти, що таки незграба може бути розумним і мати добру славу. Але йому довелося почути такі самі відгуки про-майора й від інших своїх знайомих.. Сер Вільям Доббін був дуже високої думки про свого сина й розповідав багато історій, які підтверджували, що він освічений, відважний і має в світі добру славу. Нарешті прізвище майора з’явилося в списку гостей на проханих кількох вельмож, і ця обставина зробила величезне враження на старого аристократа з Рассел-сквер. Оскільки Джорджі перейшов до свого діда, майорові як його опікунові довелося зрідка зустрічатися зі старим Осборном. Під час одного з таких побачень цей джентль­мен як добрий ділок, переглядаючи майорові звіти пре справи хлопця та його матері, зробив одне дивовижне від­криття, яке його прикро вразило я одночасно втішило: вия­вилося, що частина грошей, на які жили бідолашна вдова з сином, ішла з власної кишені Вільяма Доббіна.

Коли старий Осборн наносився на майора, той, не вмі­ючи брехати, почервонів, почав верзти щось недоладне і врешті признався.

Той шлюб,— сказав він (при цих словах обличчя співрозмовника потемніло),— відбувся великою мірою зав­дяки мені. Я вважав, що мій бідолашний товариш зайшов надто далеко і лкби відступився від узятих на себе зобо­в’язань, то зганьбив би своє ім’я і занапастив би місіс Ос­борн. І коли вона лишилася без будь-яких засобів, мені здалося, що я повинен підтримувати її своїми заощаджен­нями.

Майоре Доббіне,— мовив містер Осборн, суворо див­лячись на нього і теж почервонівши,— ви зробили мені велику кривду, але дозвольте сказати вам, сер, що ви чесна людина. Ось вам моя рука, сер. Мені й на думку не спа­дало, що моя парость жила на ваші кошти...

ї вони потиснули один одному руки.

Нашого лицеміра дуже збентежило те, що його добродійництво було викрите. А проте він, користуючись нагодою, спробував уласкавити старого й примирити його з пам’­яттю про сина.

Джордж був шляхетний хлопець,— сказав він.— Ми всі його любили й ладні були зробити для нього все що зав­годно. Я тоді був ще молодий і дуже пишався, що він прия­телював зі мною, мені було приємніше бувати з ним, ніж у товаристві самого головнокомандувача. Я ніколи не ба­чив, другого такого мужнього, відважного й чудового офі­цера, як він.— І Доббін розповів старому все, що міг прига­дати про сміливі подвиги його сина.— А який Джорджі схожий на нього!-Він такий схожий на нього, що інколи мені аж страшно стає,— признався дід.