Ярмарок суєти

Відданий ста­рий дворецький, якому міс Осборн запропонувала зали­шитися в неї, сам відмовився від місця, воліючи вкласти свої заощадження в шинок (будемо сподіватися, що йому не довелось бідувати). Коли міс Осборн відмовилась меш­кати на Рассел-сквер, місіс Осборн порадилася з прияте­лями й також не захотіла переїздити в те похмуре старе житло. Будинок спорожнили; дороге опорядження, важкі свічники та непривабливі потемнілі дзеркала булл скла­дені й запаковані, пишну їдальню з рожевого дерева об­вили соломою, килими згорнули й перев’язали мотузками, невеличку бібліотеку вибраних книжок у чудових палітур­ках склали в два ящики з-під вина, і все це добро відвезли кількома величезними фургонами в Пантехягкон, де воно мало зберігатися до повноліття Джорджа. А великі, важкі, темні скрині з срібним посудом помандрували до шанов­них Стампі й Роді і зникли в підвалах цих славнозвісних банкірів, де теж мали чекати того самого терміну.

Одного дня Емілія, вбрана в усе чорне, взяла Джорджа за руку й пішла до того спорожнілого будинку, в якому не була з часів свого дівоцтва. Майданчик перед входом, Де вантажили й відправляли фургони, був засмічений соло­мою. Мати з сином зайшли всередину до великих порожніх кімнат з темними прямокутниками на стінах, де ра­ніше висіли картини й дзеркала. Потім вони піднялися широкими, не застеленими кам’яними сходами нагору, в кімнату, де, як пошепки сказав Джордж, помер дідусь, а тоді ще вище, до спальні самого Джорджа., Емілія і далі тримала за руку сина, але думала не тільки про нього. Вона знала, що ця кімната належала й батькові Джорджа. Емілія підійшла до відчиненого вікна (одного з тих ві­кон, на які часто дивилася з тугою в серці, коли в неї забрали дитину) і звідти, глянувши понад деревами Рассел-сквер, побачила старий будинок, де народилася сама й де прожила багато щасливих днів своєї благословенної юності. Вони враз усі воскресли в її пам’яті: веселі свята й ласкаві обличчя, безтурботна, радісна, давно минула пора, а за нею — довгі муки й випробування, що пригні­тили її своїм тягарем. Емілія думала про них і про того ; чоловіка, що був її постійною опорою, її добрим генієм, благодійником і ніжним, великодушним другом.

Гляньте, мамо,— мовив Джорджі,— тут на шибці на­дряпано алмазом «Дж. О.» Я раніше не бачив цих літер, і це не я їх надряпав!-Це була кімната твого тата ще до того, як ти з’явився на світ,— відповіла вона і, почервонівши, поцілувала сина.

Емілія була дуже мовчазна, коли вони поверталися в Річмонд, де вони тимчасово мешкали і куди усміхнені, метушливі адвокати приїздили відвідати місіс Осборн (свої візити вони, звичайно, вписували їй потім у раху­нок); там, певна річ, була кімната й для майора Доббіна, який часто з’являвся до них верхи, бо мав багато справ, пов’язаних з опікою над Джорджем.

Джорджа на невизначений час забрали з закладу містера Віла, а тому джентльменові доручили скласти напис для гарної мармурової плити, яку мали поставити в церкві Сиротинця під пам’ятною дошкою капітанові Джорджу Осборнові.

Місіс Буллок, тітка Джорджі, хоч те мале чудовисько і пограбувало її на половину суми, яку вона сподівалася; і отримати від батька, все-таки засвідчила свою незлобли­вість і помирилася з матір’ю та сином. Роугемптон неда­леко від Річмонда; і ось одного дня до будинку Емілії в Річмонді під’їхала карета з зображенням золотих биків на дверцятах і з недокрівними дітьми всередині. Родина Буллоків з’явилася в садку, де Емілія читала книжку. Джоз сидів у альтанці і безтурботно вмочав полуниці у вино, а майор в індійській куртці підставляв спину Джорджі, якому заманулося пограти в довгу лозу. Хлопець бер­кицьнувся і влетів у зграйку малих Буллоків з величез­ними чорними бантами на капелюшках і широкими чор­ними поясами; вони йшли в супроводі своєї матінки, теж убраної в жалобу.

«Він за віком якраз пара моїй Розі»,— подумала дбай­лива матуся і глянула на своє любе дитя — хворобливу семирічну дівчинку.

Розо, підійди й поцілуй свого любого кузена,— мо­вила місіс Фредерік.— Ти не знаєш мене, Джордже? Я твоя тітка.

Я знаю вас дуже добре,— відповів Джордж,— але не люблю цілуватися.— І він ухилився від пестощів слухняної кузини.

Проведи мене до своєї матері, пустунчику,— сказала місіс Фредерік, і дами зустрілися після багаторічної пе­рерви.