Ярмарок суєти

Ідіть до біса з своєю французщиною,— сказав юний джентльмен.— Де бісквіти?-Кірш відповів йому вже по-англійському, тобто такою англійською мовою, на яку був здатен, бо хоч йому не чужі були всі мови, до пуття він не знав жодної і говорив усіма так само легко й неправильно.

Тим владним юним джентльменом, що накинувся на бісквіти (і справді пора було підживитися, бо він поснідав у Річмонді три години тому), виявився наш приятель Джордж Осборн. Дядько Джоз і його мати сиділи на юті разом з джентльменом, з яким переважно бавили час,— вони всі четверо вирушили в літню подорож.

Джоз сидів на палубі під тентом, майже біля графа Голодвірса та його дружини, і не зводив з них очей. Це вель­можне подружжя здавалося трохи молодшим, ніж того ба­гатого на події 1815 року, коли — Джоз тепер пригадав — він бачив його в Брюсселі (в Індії він, звичайно, завжди казав, що близько знайомий з родиною графа). Коси леді Голодвірс, тоді темні, тепер були чудового золотаво-каштанового кольору, а бакени графа Голодвірса, раніше руді, стали яро-чорні й поблискували на світлі то червоним, то зеленим. Та хоч як змінилася ця шляхетна пара, вона цілком заполонила Джозові думки. Присутність лорда так його зачарувала, що він не міг більше ні па що дивитися.

Видно, ті люди вас дуже цікавлять,— сказав Доббін, глянувши на Джоза, і всміхнувся.

Емілія також засміялась. Вона була в брилику з чор­ними стрічками і взагалі вбрана в чорне, але весела метуш­ня, що завжди панує під час подорожі, приємно хвилюва­ла її, а тому вигляд у неї був не сумний, а щасливий.

Який чудовий день!— сказала Еммі й додала дуже оригінальне зауваження: — Сподіваюся, бурі не буде.

Джоз зневажливо махнув рукою, водночас позирнувши з-під опущених вій на вельмож, що сиділи навпроти,-Якби ти побувала там, де плавали ми,— сказав він,— то не зважала б на погоду!-А проте й він, досвідчений мандрівник, змучений хита­вицею, почував у кареті, де провідник відпоював його гро­гом та іншими такими самими ліками.

У належний час ця весела компанія висадилася на роттердамській пристані, звідки інший пароплав відплив до Кельна. Там карету і всю родину спустили на берег, і Джо неабияк утішився, дізнавшись, що про його приїзд кельн­ські газети повідомили так: « Graf Lord von Sedicy nebst Begleîtung ans London» /Пан граф лорд фон Седлі з Лондона зі своїм почтом (ніж./ ).Він узяв з собою придвор­ний костюм і наполіг, щоб Доббін також прихопив свої військові відзнаки. Він заявив, що має намір відрекомен­довуватись усім тим чужоземним дворам і засвідчувати по­шану тим володарям, землі яких він ощасливить своїми відвідинами.

Хоч би де спинялися наші подорожні, містер Джоз за кожної нагоди завозив свою і майорову візитні картки «на­шому послові». Доббінові насилу пощастило вмовити його не надягати трикутного капелюха й панталонів у гості до англійського консула у вільному місті Юденштадті, коли той урядовець запросив наших друзів на обід, Джоз вів дорожній щоденник, де ретельно відзначав вади й пере­ваги різноманітних готелів, у яких зупинявся, і вин та страв, яких йому довелося скуштувати.

Щодо Еммі, то вона була щаслива й задоволена. Доббін носив за нею розкладний стільчик та ескізник і захоплю­вався малюнками милої художниці, як ніхто досі.

Вена або сиділа на палубі й малювала скелі та замки, або верхи на ослику підіймалася до старовинних розбійницьких башт у супроводі своїх двох ад’ютантів — Джорджі й Доббіна. Еммі сміялася — і сам майор також — з кумедного видови­ща, коли він, сидячи верхи на ослі, волочив по землі свої довгі ноги. Майор був за перекладача для всього товари­ства, бо, читаючи військову літературу, добре вивчив ні­мецьку мову; він також розігрував разом із захопленим Джорджем баталії на Рейні і в Пфальці. Джордж за кіль­ка тижнів, завдяки щоденним розмовам з містером Кіршем на передку карети, чудово опанував, верхньонімецьку говірку і жваво торохтів з готельними служниками та фо­рейторами, що безмежно тішило його матір і викликало добродушну посмішку в опікуна.