Ярмарок суєти

Містер Джоз рідко брав участь у післяобідніх виїздах своїх супутників. Він волів поспати чи поніжитись в аль­танках „чарівних готельних садків. Ох, ті незрівнянні рейн­ські садки! Чудові, тихі, осяяні сонцем краєвиди, пологі, бузкового кольору пагорби, верхи яких віддзеркалюються у величній річці,— хто, хоч раз побачивши вас, не збереже вдячної пам’яті про ці картини мирного спокою і краси? Відклади перо і тільки подужай про ту прекрасну рейн­ську землю — і вже відчуєш себе щасливим. У таке літне надвечір’я череди корів повагом «ходять з пагорбів, ре­вуть і подзенькують дзвониками, йдучи до старовинного містечка з давніми фортечними ровами і брамами, з баш­тами я каштанами, що кидають на траву видовжені синю­ваті тіні; небо й річка внизу палають рожево-золотим по­лум’ям; місяць теж зійшов уже, блідий, ледве помітний на багряному небі. Сонце сідає за величні гори, увінчані численними замками, ніч западає раптово, річка дедалі темнішав, і тільки світло з вікон старовинних укріплень відбиваються в мерехтливій воді й мирно світяться вікон­ця у висілках, що туляться до підніжжя пагорбів на про­тилежному березі.

Отже, Джоз довго й солодко спав, прикривши обличчя індійською хусткою, потім переглядав вісті з Англії і про­читував усю, від слова до слова, чудову «Газету Гадіньяні» (хай усі англійці, що колись побували за кордоном, благословляють засновників і власників того піратського листка!),— та чи він читав, чи спав, друзів не вельми жу­рила його відсутність. Так, вони були щасливі. Вечорами вони часто ходили в оперу до тих милих скромненьких театрів у німецьких містечках, де аристократки проли­вають сльози і плетуть шкарпетки по один бік, міщан­ки — по другий, його ясновельможність князь зі вельможною родиною, всі гладкі й добродушні, розташо­вуються у великій ложі посередині, а партер заповнюють елегантні, тонкі, мов лозина, офіцери з вусами кольору соломи і з мізерною платнею. Тут для Еммі відкрилося невичерпне джерело радощів, тут вона вперше спізнала чари Моцарта й Чімарози. Про музичний смак майора ми вже згадували й хвалили, його гру на флейті. Але, мабуть, найбільшу втіху він діставав у театрі від того, що бачив захоплення Еммі. Ті божественні твори ввели її в новий світ любові і краси. Емілія була надзвичайно чутлива — то хіба ж могла вона лишитись байдужою, слухаючи Мо­царта? Ніжні арії з «Дон Жуана» давали їй таку насоло­ду, що вона, молячись увечері перед сном, питала: чи не гріх відчувати такий захват, яким сповнювалося її лагід­не серце, коли вона слухала «Vedrai Carino» чи «Batti Bat-ti»? Врешті вона звернулася з цим питанням до майора, свого духовного порадника, але той (сам людина побож­на й благочестива) сказав, що в нього особисто всяка краса в мистецтві чи в природі викликає не тільки почуття щас­тя, а й вдячності і що втіха, яку ми отримуємо, коли слухаємо чудову музику або споглядаємо зірки на небі, гарний краєвид чи картину,— велике добро, за яке ми повинні дякувати небу так само щиро, як і за всі інші земні дари. І у відповідь на несміливі заперечення місіс Осборн (за­позичені з певних теологічних праць, як от «Праля з па­рафії фінчлі» та інші твори тієї самої школи, якими її по­стачали в Бромптоні) Доббін розповів їй східну казку про пугача, що вважав, ніби сонячне світло нестерпне для очей, а соловейко — птах, якого надто перехвалили.

Одним властиво співати, а іншим пугикати,— смію­чись, закінчив він,— а вам з таким голосом, звичайно, міс­це серед соловейків.

Мені дуже приємно спинятися на цій порі її життя і ду­мати, що тоді Емілія була весела й щаслива. Адже досі вона недовго жила в добрі, і умови не дуже сприяли вихо­ванню в неї смаку і розуму. До останнього часу над нею мали владу люди вульгарного розуму. Така доля суди­лася багатьом жінкам. І оскільки в кожній особі прекрас­ної статі її посестри вбачають свою суперницю, то її не­сміливість вони поблажливо називають дурістю, делікат­ність — тупістю, а найсуворіше жіноча інквізиція судить її мовчанку. Насправді ж та мовчанка — тихий протест, боязке заперечення нестерпних претензій людей, що ма­ють владу. Так само, мій дорогий освічений читачу, якби ви чи я опинилася сьогодні ввечері, скажімо, серед продав­ців городини, навряд чи наша розмова з ними була б така вже й блискуча; і з іншого боку, якби продавець городини опинився за вашим вишуканим, культурним чайним сто­лом, де всі так і сиплють дотепами, де кожна бездоганна світська дама граційно обливає брудом своїх приятельок, дуже можливо, що цей чужинець був би не вельми говір­ким і вже напевне нікого б не зацікавив, та й сам ніким би це зацікавився.