Королева Марго

В ньому стояло кілька рядків:

„Сір, прийшов час здійснити наш план утечі. Післязавтра буде полювання з птахами на берегах Сени, від Сен-Жермена до Мезона, тобто вздовж усього лісу.

Їдьте на полювання, хоч це буде полювання з птахами; вдягніть під одежу добру кольчугу, почепіть найкращу шпагу, візьміть найкращого коня з вашої конюшні.

Коло півдня, тобто в самий розпал полювання, коли король помчить слідом за соколом, зникніть самі, якщо ви поїдете самі, або з королевою Наварською, якщо королева поїде з вами.

П’ятдесят чоловік наших будуть заховані у павільйоні Франциска I; ми маємо від нього ключ; ніхто не знатиме, що вони будуть там, бо вони прибудуть уночі, і віконниці в павільйоні будуть зачинені.

Ви проїдете алеєю Віолет, в кінці якої вартуватиму я; праворуч від цієї алеї, на невеликому проліску, будуть панове де Ла Моль і Коконна з двома конями на поводах. Ці свіжі коні мають замінити вашого коня і коня її величності королеви Наварської, якщо вони будуть стомлені.

До побачення, сір; будьте напоготові, ми готові“.

— Ви будете готові, — сказала Маргарита слова, які за тисячу шістсот років перед тим промовив Цезар на берегах Рубікона[116].

— Хай так, пані, — відповів Генріх, — не мені суперечити вам.

— Ну, сір, станьте героєм. Це не важко. Ідіть тільки своїм шляхом і добудьте мені трон, — сказала дочка Генріха II.

Непомітна усмішка пробігла по тонких устах беарнця. Він поцілував руку Маргарити і вийшов перший оглянути коридор, наспівуючи рефрен старої пісні:

Той, хто бив найкраще мури, В замок зовсім не ввійшов.

Обережність була не зайва: в ту хвилину, коли він відчинив двері з опочивальні, герцог д’Алансон відчинив двері до його передпокою. Генріх зробив рукою знак Маргариті і сказав голосно:

— А, це ви, брате! Прошу, прошу!

Королева зрозуміла знак чоловіка і кинулась до вбиральні, двері до якої запнуті були великим килимом.

Герцог д’Алансон увійшов боязкими кроками, розглядаючись навколо себе.

— Ми самі, брате? — спитав він півголосом.

— Зовсім сам. В чому річ? У вас дуже стурбований вигляд.

— Нас викрили, Генріх.

— Як викрили?

— Так, де Муї був арештований.

— Я знаю.

— І все сказав королю.

— Що сказав?

— Що я добиваюсь наварського трону і влаштовую змову, щоб здобути його.

— Ах, бідненький! — сказав Генріх. — Виходить, ви скомпрометовані, бідолашний брате! Як же це ви ще не арештовані?

— Я й сам не знаю. Король насміхався з мене, удаючи, ніби пропонує мені наварський трон. Він, певне, сподівався вивідати у мене щире признання, але я не сказав нічого.

— І добре зробили, чорт візьми, — сказав беарнець, — держімось міцно, від цього залежить наше життя.

— Так, — сказав Франсуа, — скрутне становище; от тому я й прийшов спитати вашої думки, брате, — що, по-вашому, робити мені: тікати чи лишатись?

— Ви ж бачили короля? Адже він з вами говорив?

— Так, само собою.

— Ну, ви повинні були вгадати його думки. Робіть, як підказує вам натхнення.

— Я волів би лишитись, — відповів Франсуа.

Хоч Генріх умів прекрасно володіти собою, але не міг удержатись від радісного руху, і хоч який непомітний був цей рух, Франсуа помітив його.

— То лишайтесь, — сказав Генріх.

— А ви?

— Чорт! — відповів Генріх. — Коли ви лишитесь, у мене не буде ніякого приводу до від’їзду. Я поїхав би тільки для того, щоб супроводити вас, і з відданості, щоб не покинути улюбленого брата.

— Отже, — сказав д’Алансон, — це розбиває всі наші плани. Ви без боротьби поступаєтесь перед першим же несприятливим поворотом фортуни?

— Я, — сказав Генріх, — не бачу несприятливого повороту фортуни в тому, щоб лишитись тут. Завдяки моїй безтурботній вдачі, я скрізь почуваю себе добре.

— Ну, хай буде так! — сказав д’Алансон. — Не будемо більше говорити про це. Тільки, коли ви зважитесь на щось нове, дайте мені знати.

— Чорт візьми! Обов’язково, будьте певні, — відповів Генріх. — Хіба ж ми не умовились не мати таємниць один від одного?

Д’Алансон не домагався більш нічого і пішов, заглиблений в думки: йому здалося, що один момент килим перед туалетним кабінетом поворухнувся.