Королева Марго

— То ви мусите бути задоволені, д’Алансон. Нездоров’я, що я відчував під час приїзду поляків, минулося. Завдяки Анріо я врятувався від дикого кабана, що трохи не розтерзав мене, і почуваю себе так, що мені нема чого заздрити найздоровшій людині в королівстві. Отже, ви могли б, не перестаючи бути добрим братом, бажати чогось іншого, крім мого здоров’я, бо воно чудове.

— Я не бажаю нічого, сір.

— Добре, добре, Франсуа, — перехопив Карл нетерпляче, — ви бажаєте наварської корони, бо вже порозумілися з Анріо та з де Муї: з першим — щоб він її зрікся; з другим — щоб він поміг її вам здобути. Ну, що ж! Анріо відмовляється від неї, де Муї передав мені ваше бажання, і ця корона, якої ви так добиваєтесь...

— Що? — спитав д’Алансон тремтячим голосом.

— Ну, що ж, чортова погибель! Вона — ваша!

Д’Алансон страшенно зблід. Потім, раптом, кров, яка припливла йому до серця так, що воно мало не розірвалось, відлила до кінцівок, і пекучий рум’янець спалахнув на його щоках.

Ласка, яку робив йому король, доводила його тепер до розпачу.

— Але, сір, — відповів він, увесь тремтячи від хвилювання і даремне намагаючись опанувати себе, — я нічого подібного не бажав і не просив зовсім.

— Може, — сказав король, — бо ви людина дуже стримана, брате. Але за вас бажали, за вас прохали інші, брате.

— Сір, присягаюсь, що ніколи...

— Не присягайтесь богом.

— Але, сір, ви відпроваджуєте мене у вигнання?

— Ви називаєте це вигнанням, Франсуа? Чорт! Вам важко догодити... На що краще ви сподівалися?

Д’Алансон в розпачі закусив собі губи.

— Слово честі, — провадив Карл, удаючи простодушність, — я не думав, Франсуа, що ви такий популярний, а надто серед гугенотів. Але вони прохають вас, і мені доводиться признатись самому собі, що я помилявся. Та й сам я не міг би бажати нічого кращого, як мати свою людину, брата, що любить мене і нездатний мене зрадити, на чолі партії, яка тридцять років веде з нами війну. Це враз утихомирить усе, мов чарами, не кажучи вже про те, що вся наша сім’я складатиметься з королів. Лише бідолашний Анріо зостанеться тільки моїм другом. Але він не честолюбний і прийме цей титул, якого ніхто не хоче.

— О, сір, ви помиляєтесь, я бажаю цього титулу... і хто має більше права на цей титул, як не я? Генріх тільки зять ваш, а я брат ваш по крові і ще більше по серцю. Сір, благаю вас, лишіть мене при собі.

— Ні, ні, Франсуа, — відповів Карл, — це було б нещастям для вас.

— Чому?

— З тисячі причин.

— Але подумайте, сір, чи знайдете ви коли-небудь, такого вірного товариша, як я. Я не покидав вашої величності з моїх дитячих літ.

— Добре знаю, добре знаю і часом хотів би, щоб ви були подалі від мене.

— Що ви хочете сказати, король?

— Нічого, нічого... я знаю, що хочу сказати... О, яке чудове полювання буде там у вас! Я заздрю вам, Франсуа! Чи ви знаєте, що в цих чортових горах полюють на ведмедів, як у нас полюють на диких кабанів? Ви постачатимете нам чудові хутра! Знаєте, на них полюють з кинджалом: чекають звіра, роздратовують його, сердять, він іде на мисливця і за чотири кроки від нього стає на задні лапи. І в цю мить йому втикають кинджал у серце, як Генріх зробив на останньому полюванні з кабаном. Це небезпечно, але ви, Франсуа, людина відважна, і така небезпека буде для вас справжньою втіхою.

— Ах, ваша величність подвоюєте мою скорботу, бо я більше не полюватиму з вами.

— Чорт візьми! То й краще! — сказав король. — Нам не щастить обом, коли ми полюємо вкупі.

— Що хочете ви сказати, ваша величність?

— Що полювання зо мною викликає у вас таку радість і таке хвилювання, що ви, втілена спритність, ви, що з першої-ліпшої аркебузи влучаєте на сто кроків у сороку, в останній раз, коли ми полювали вкупі, з власної, відомої вам зброї, не влучили за двадцять кроків у здоровенного кабана і розбили ногу найкращому моєму коневі. Чортова погибель! Франсуа, тут, знаєте, є про що подумати!

— О, сір, вибачте хвилювання, — сказав д’Алансон, бліднучи, як мертвяк.

— Так, так! — відповів Карл. — Хвилювання, знаю. Так от, через це хвилювання, якому я добре знаю ціну, я й кажу вам: повірте, Франсуа, нам краще полювати подалі одному від одного, особливо при такому нахилі.до хвилювання. Розміркуйте це, брате, не при мені, — моя присутність, бачу, вас турбує, — а коли будете самі, і ви згодитесь, що я маю підстави побоюватись, щоб на якомусь новому полюванні вас не охопило знову хвилювання, бо тоді ви ще вб’єте вершника замість коня, короля замість звіра. Чорт! Куля, націлена трохи вище або трохи нижче, дуже зміняє вигляд уряду, приклад цього ми маємо у нашій власній сім’ї. Коли Монтгомері випадково убив нашого батька Генріха II[114], — від хвилювання, можливо, — цей постріл посадив нашого брата, Франциска II, на трон, а батька нашого Генріха — в Сен-Дені[115]. Так мало треба богові, щоб зробити багато.

Герцог відчув, що по всьому чолу його виступив піт при цьому ударі, такому ж грізному, як і несподіваному.