Лебедина зграя. Зелені Млини

А тут форкають коні в опалках, лежать на спориші натомлені дорогою лошата, чути, як хтось п'є воду з банки. Тоді підвівся філософ, поправив окуляри на завушші, якусь хвилю ніби вагався, боровся з собою. Бубела притому, насупивши білі брови, з–під воза пронизав філософа важким поглядом: «Що він збирається говорити, сей злидень?..» Фабіян почув, як по його спині забігали мурашки.

— Нехай викличуть сюди вітряного сторожа. Він знає, хто стріляв…

— Що ти плещеш, дурню? Якого сторожа?.. — виступив Панько Кочубей із затінку, де ладнувався переснідати, тримаючи в руці варене яйце.

— Отого самого… Якого ж іще?

— Що ти ворушиш мертвого в гробу?

— Отченашка жива. Нехай покличуть її…

— Тепер бачите всі, що він юродивий, — устав з–під воза Бубела, — що його цап розумом світліший за нього…

— А те всім відомо…

— Іще звідтак, як він відмовився од землі…

— Й коня проміняв на окуляри…

— Філософ! Ха–ха–ха!

І на сміх його. Жовчний, страшний, божевільний сміх.

На ґанок вибіг вусатий і сказав їм, що вони заважають слідству. Фабіян сконфужено повів скельцями, поклонився громаді, наче хотів вибачитись перед нею, тоді підійшов до воза, скрутив віхтика з соломи й заходився змітати ним пилюку з чобіт. Він зодягався до Глинська у найкраще, що мав, то застебнув комірець синьої сатинової сорочки, поправив китички на поясі, перевірив, чи є в кишені хустиночка, тоді запитав Лук'яна:

— Де тут у них райпартком?

— Навіщо? Ти ж бачиш, що тут усі свої. І дядечко з ними заодно…

— Піду до товариша Теслі…

— В кінці вулиці. Біля старого млина…

Панько Кочубей мало не вдавився крутим яйцем, а Явтушок, помітивши те, вельми невпопад засміявся під своїм візком, де вже мав усе розкладене: хліб, сіль, огірки.

— Поверніть його, — скорші заблагав, аніж наказав Бубела.

Але ні Панько Кочубей, який на ту хвилю вже проковтнув яйце, ані Боніфацій (вони одні мали право на те) не стали його зупиняти. Облишивши снідання під возами, обступили Лук'яна, всі якісь страшні й нещадні. Бубела взяв Соколюка за грудки, десь по шву тріснула на Лук'янові сорочка–вишиванка.

— Не руште, — відштовхнув Бубелу від себе Лук'ян.

— Чого, питаю, пішов туди трунар? — важко дихав Бубела.

— Не знаю, — тихо сказав Лук'ян.

— А померти б ти не знав, басурмане. — І з усієї сили штовхнув Лук'яна від себе, той заточився і сів хрящем під возом.

— За віщо? — виріс перед Бубелою високий зблідлий Боніфацій.

Бубела знітився, збагнувши, що він явно переоцінив єдність своїх рядів, спробував було залишити Боніфація, але той заступив старому дорогу до воза. Усі ці роки, відколи Кармеліт у сільраді, Бубела молов для нього без мірчука і тепер не міг простити такої невдячності.

— Тьфу, який ти огидний! І як тільки Зося з тобою на одній подушці спить? Страховисько вавилонське!..

Те, що сталося наступної миті, перевершило всі уявлення вавилонян про Боніфація. Він підняв руку на самого Бубелу. З того злетів капелюх, а сам Бубела мало не опинився в опалці Павлюків, у якій коні трубили овес. Павлюк із синами саме снідав під возом, коні ж були не розпряжені, сахнулись од Бубели назад, закричали Павлюки під колесами. Опанувавши себе, Бубела добіг до свого воза, вихопив там мазницю з відерця, яке тримав на задку, і рушив з нею на Боніфація. Але тут уже піднявся Лук'ян, відчіплюючи орчика від воза; вже Явтушок облишив свій бідацький сніданок і вирішував для себе, чим би його краще озброїтись та чий бік прийняти у бійці, яку вважав неминучою і навіть необхідною для слідства; брати Раденькі озброїлись люшнями й зайняли оборону біля свого воза, а там підвівся Павлюк із трьома синами; Матвій Гусак похапцем знімав нашилники з дишла; готувалися до бою Скоромні, що досі мали репутацію тихих і вже аж занадто мирних людей; похапцем знімали вуздечки з коней Безкоровайні… Даремно Панько Кочубей, вибравшись на воза, закликав розбурхану громаду до миру.

Бій грянув жорстокий і нестримний. Бубела орудував квачем в коломазі, не щадячи ні нових сорочок, ні облич. Лук'ян пробивався йому назустріч, гамселячи орчиком не лише його прибічників, а всіх, хто попадав під руку. Брати Раденькі билися, як леви, доки їх не розметав Боніфацій. Скоромні — батько та два сини, що навіть їсти соромилися на людях, не те що битись, тепер зводили якийсь старий рахунок з Павлюками і так героїчно билися навкулачки, що Панько Кочубей, усе ще залишаючись на возі, був зачудований ними. Вуздечки Безкоровайних падали на голови, як пращі. Явтушок бився вишневим батожилном, не примкнувши до якоїсь певної сторони, він налітав то на своїх, то на чужих, аж доки Матвій Гусак не оперезав його залізними цепками нашилників — за непослідовність, від чого Явтушок одразу опинився на боці Боніфація, тобто на боці бідноти, яку Бубела намічав шмаровидлом, аж доки хтось не вибив із його рук мазницю.