Лебедина зграя. Зелені Млини

Бачачи, що мирний спосіб нічого не дасть, Панько Кочубей висмикнув дишло з воза, заніс його якомога повище і вже ладен був опустити на голови тих нерозумників, цілячись, певна річ, у Боніфація насамперед, як найімовірнішого претендента на пост голови сільради у майбутньому. Звичайно, від грабового дишла постраждав би не один Боніфацій, якби несподіваного удару з тилу не завдав голові цап Фабіян. Він розгнівався й посадовив Панька на паничі саме в ту мить, коли дишло вже було занесене для удару. Дуже ймовірно, що за поспіхом цап не впізнав голови, інакше б не дозволив собі чогось подібного. Тим самим способом — одбігаючи і розганяючись — він посадив на паничі іще кількох заповзятців, у тому числі й Боніфація, котрий уже був недалекий від того, щоб вважати для себе сей бій виграним.

Коли обезуміла громада видихалася та вивоювалась, по всьому якесь облегшення запанувало під возами, то в одному, то в іншому гуртку спалахував відчайдушний сміх, лише старий Павлюк ніяк не міг запакувати на місце свою грижу, яку нажив давно, і тепер стогнав під возом. Хтось подав думку, що треба їм помиритись, аби не повертатися у Вавилон ворогами. Явтушок хотів відгукнутись на те якнайпалкіше, але серйозно пошкодив свої штани на видному місці й не міг звернутися до народу, а мусив пересидіти решту дня під возом. У цій битві він не зажив великої слави, в обох таборах про нього говорили однаково: і нашим, і вашим. А вже потім, як мирилися у корчмі, то до жодного гурту його не покликали, і він змушений був потрусити власного гаманця, від чого обличчя його мало вираз трагічний.

Тесля вже був на роботі й стояв біля вимитого, як завше, віконця, з якого відкривалося йому глинське «царство–государство» з усіма ранковими барвами, згуками, ритмами, до яких тривалий час він не міг звикнути після Краматорська.

Щойно бачив гордих і красивих собак, засліплених, відважних, граціозних безмірно, коли ж їх виловлять гицелі, заженуть до клітей і потім, наче для глуму та сміху, везтимуть через увесь Глинськ до шкуродерні, ті спам'ятаються, голоситимуть тоненько, як шершні у спеку, і лише суки, призвідці всього, будуть триматися у тих клітях з погордою, спокійно та величаво сидітимуть на задніх лапах і дивуватимуться, з якою, по суті, мізерією вони зв'язали свою долю. У клітях діяли зовсім інші закони моралі, аніж ті, що склалися для цих істот у непівському Глинську. Ще донедавна було їм вільготно; коли й топили їх у Південному Бузі, то ще сліпими щенятами, кожен навіть паршивенький двір не обходився без них, нині ж війна з ними стала такою модною, а гицелі так розполювались, що вдирались у подвір'я зі своїми гакавицями і хапали їх на очах господарів. Потім, на шкуродерні, навіщось записують масть та вагу кожного, кличку, якщо така є, і прізвище або прізвисько хазяїна, ніби й справді те мало якийсь стосунок до історії. Після осінніх тічок у Глинську появляється кілька бекеш, підбитих однотонним хутром. І лише Максим Тесля не піддався моді й перебивається в потертій шинелі, в якій прибув з Краматорська, хоч та одежина вже давно не здатна приберігати хоч якесь тепло над душею.

Гуртуються вітри в степу, наче народжуючись у чорних гривах коней; гуртуються птахи й нараз прокричать над Глинськом із безодні ночі; а тут пориваються в небо свійські гуси, наповнюючи Глинськ ратним криком слабокрилих істот. У такі хвилини і самому праглось дороги…

Тоді кликав Хому, райкомівського кучера, й наказував запрягати коней. По ямочках, що з'являлися при тому на щоках Теслі, Хома здогадувався, що то мала бути подорож у комуну, й вибирався туди не вельми охоче. Там старому доводилося перепрягати коней із брички в гарбу й ставати разом із Теслею до скиртування хліба. Іноді це тривало поспіль кілька днів. Хома зовсім забував, що перед ним секретар райпарткому, й дозволяв собі при комунарах погукувати на Теслю, аж поки Клим Синиця не припиняв це неподобство, нагадавши Хомі, що той лише райкомівський кучер, а не заворг Рубан. Річ у тім, що, відчувши слабинку, заворг дозволяв собі погукувати на Теслю, хоч і ставився до нього з пошаною, цінуючи в Теслі витримку, спокійну вдачу і рідкісне вміння товаришувати з підлеглими, не допускаючи при тому ні панібратства, ні зверхності. Синиці ж імпонували Теслина завбачливість, обережність, філософський склад розуму, але такі, як правило, жодної з цих рис не вміють обернути на власне життя й припускаються іноді разючих помилок. Здебільшого це люди непрактичні, але їх суспільна функція в тому, що на крутих поворотах вони немовби перебирають на себе гальма історії, щоб усе не полетіло шкереберть. Це люди, наділені мудрістю, і їх не псує влада, хоч заворг і навіть райкомівський кучер можуть на них і погукувати при нагоді. Незважаючи ні на що, Клим Синиця дедалі більше проникався повагою до Теслі, вбачаючи в ньому ідеального секретаря райпарткому як для Глинська.