Лебедина зграя. Зелені Млини

Тесля заночовує у Клима в його кімнаті, а Хома спить на вишках, у стайні. Секретар з головою допізна гомонять про світову революцію, про те, який би вона мала вплив на їхній Глинський район, а Хома з комунівськими сторожами роблять усілякі припущення супроти неї. А вранці ті й ті сходяться до комунівської їдальні на сніданок і мовчки сьорбають куліш, засмажений прогірклим овечим лоєм. Хома хрестився, але так, ніби відхрещувався од таких харчів, і тут Тесля робив йому цілком слушне зауваження: «Хомо Лельковичу, ви забуваєте, що працюєте в райпарткомі». Хома вибачався, але наступного сніданку все повторювалось.

Тесля прийняв Фабіяна не без деякого упередження, але, довідавшись, хто він і що, помітно пом'якшав, ямочки на щоках поглибшали; уважно вислухавши філософа, натякнув, що він, Тесля, не втручається у сам перебіг слідства, але й не байдужий до нього, бо справа тут політична, класова, і ворог мусить бути покараний, хоч хто б ним не виявився.

— Ми, голубе, сидимо на пороховій бочці, нас жменька, всього сім комуністів та один кандидат на цілий район. А Глинськ, сам бачиш, який. І все у ньому є: колишні денікінці, петлюрівці, непманом аж кишить, а довкола Глинська чиї хутори, чиї вітряки, драчки, олійниці? Все принишкло, зачаїлось, жде… А заворуши — лиха не обберешся. Власність сидить у людині міцніше за все. Навіть якщо її й нема, якщо лише мрієш про неї. Ти, знать, чоловік тямущий, розумієш, до чого йде. Або комуна візьме гору, або ж ми сплодимо нову буржуазію, і тоді амба нам. Ось ти, Левко Хоробрий, де б хотів бути, коли гряне бій?..

— Мені, товаришу Тесля, втрачати нічого. Розуміючи, що з усіх кайданів найважчі — мої власні, я сам позбувся їх, звільнився від них. Од землі відмовився, коня продав, навіть цап, по суті, ніколи не був моєю власністю, а належав усьому Вавилонові. Я маю таку душу, товаришу Тесля, що навіть якби купався в добрі, то його вистачило б лише на один день, наступного ж дня я б усе роздарував людям, аби знову стати собі Левком Хоробрим. Єдиний чоловік у Вавилоні, хто не замикає на ніч воріт, бо не має їх, а двері оселі зачиняє хіба що від холоду, — це я, Фабіян. Але, крім цього, є у Вавилоні брати Раденькі з новим вітряком, є Явтух Голий, що набрав земельки на діток, є Скоромні та Безкоровайні — я не стану називати вам усього Вавилона, але всі вони тягнуться туди… під вози…

Бубела, влігшись горілиць, покашлював під розворинами. Голову мав на мішечку — в нім чоботи, кожушок, сухарі й сало пахне горищем, мишами. А трунаря все нема та нема з райпарткому… Бубела і разу не бачив живого Теслю, чув лише, що квартирує він у Снігурів, яких добре знав, то від одного цього вже мав якесь облегшення на душі. Більше за все Бубела боявся очної ставки з потерпілим. Мимоволі прислинював свої білі брови, адже таких брів примітних, либонь, ні в кого більше й нема. Все ж інше, ба навіть пута, його непокоїло менше. Приводили сюди Лейбу з глинської мотузянки, і той лише розвів руками. Гей–бо Лейба, гей–бо мудрець іудейський! Слава тобі вовіки на цій землі! Який християнин був би годен дбати отак про свою мотузянку? Сто Явтушків Бубела ладен був віддати зараз за одного Лейбу. Явтушок дістав десь циганську голку, чи не в Боніфація, який вважав, що в дорозі може все знадобитися, й сховавшись під возом у самих спідніх, лагодив собі верхні штани на той випадок, якби його, Явтушка, знову покликали перед слідство. Отак–то голому встрявати до бійки.

— Явтуше!

— Пробачте, не можу встати… А що?

— Не ганьби Вавилон. На тобі гроші та піди набери собі на нові штани. Хоч чоловічок ти й нікудишній…

Обличчя у Явтушка видовжилось, очиці заграли, голка забігала, як човник, тож ніхто собі не уявляє, як оприкріли йому ці штани і як він совіститься ними на людях. Ще як ніч, то сяк–так, а вдень вони для нього справжнє нещастя. Вони заважають вільно мислити, дихати, ступати по землі, тим смішніший він мав вигляд. Та оціниш їх, коли зодягнеш востаннє, бо ж не маєш ніякісінького уявлення, що чекає на тебе в нових штанях. Нитка вибігла з вушка, і він од хвилювання ніяк не міг її засилити… Одно бубонів:

— Я зараз, зараз, Кіндрате Остаповичу…

Виводять Данька, садовлять на бричку і кудись везуть.

Уже під конвоєм везуть. Бубела підіслав Раденьких до вусатого на ґанку. Повезли Данька на очну ставку з Яворським. Той пізнає його, і всій справі кінець…

А тут даються гроші на нові штани. Белькоче Явтушок:

— Я віддам. А то ж як? Неодмінно віддам. Я такий. Я до віддання надійний, як ніхто…

— Чудний ти, Явтуше. Проси Бога, аби все скінчилося гаразд… Хіба ж одні штани я міг би купити? То для мене сущі дрібниці, Явтуше. Носи на здоров'я… Як ти гадаєш, він пізнає його?

Явтушок мовчав… Бо хоч з якою мізерною душею була б людина, та перед убивцею у ній все ж прагне прокинутись людське. Забракло лише отого маленького зусилля волі, щоб жбурнути Бубелі його гроші, й він поник, ненавидячи себе.