Лексикон націоналіста та інші есеї

Станіслав Барань­чак, знаний польський поет та есе­їст, із гі­ркою іронією пи­сав про самови­правдувальну схильність Заходу пере­кла­дати від­повід­альність зі зло­чи­нців на їхні же­ртви: «Ко­жен на Заході запи­тує, чи Со­лі­дарність не за­йшла задалеко; ні­хто не запи­тує, чи не за­йшов задалеко генерал Ярузельський. По­при всю свою при­хи­льність і спів­чу­т­тя, Захід, схо­же, мовч­ки при­ймає під­ставову те­зу совє­тської пропага­нди: комуністи­чні прави­телі завжди мають ра­цію, ко­ли захи­ща­ють свою монополію на владу. Вони ні­ко­ли не заходять задалеко, навіть ко­ли ого­ло­шу­ють стан війни власному народові. Це, власне, народ заходить задалеко, накли­каю­чи ли­хо на власну го­ло­ву ко­ж­но­го разу, ко­ли вимагає трохи чи­сто­го пові­тря для ди­ха­н­ня — трохи тих під­ставових свобод, яки­ми без­пере­шкодно насо­ло­джу­є­ться Захід».

У 2008-му «задалеко за­йшли» грузи­ни, захи­ща­ю­чи свій суверенітет, про­те аж ніяк не Росія, ко­тра цей суверенітет пору­ши­ла. Вона не мо­же «зайти задалеко» за ви­значе­н­ням, бо ж діє у сфері своїх «привіле­йованих інтересів», — принаймні допоки на Заході не зна­йдеться чесний і від­ва­ж­ний політик, здат­ний на­звати роз­бій роз­боєм, а банди­тську державу — банди­тською державою (rogue state).

Що мене тоді справді врази­ло — не імпо­тент­на капі­туля­ція Заходу перед пу­ті­нською ху­ц­пою і не шку­рни­цьке прагне­н­ня євросою­зівських лі­дерів продовжу­вати звичний бізнес із ма­фією, що привати­зувала ці­лу державу. По-справж­ньо­му мене тоді врази­ло мовча­н­ня європейсько­го Сходу, насамперед че­хів, сло­ваків та угорців, ко­трі кра­ще, ніж будь-хто на конти­ненті му­си­ли б від­чу­вати поді­бність грузи­нської си­туа­ції до власної з 1956 чи 1968 років. Та дарма. Жодних тобі мі­ти­нгів, жодних про­тестів, жодних грузи­нських прапорів під російською амбасадою.

Це був ти­хий, але ви­разний си­гнал Москві йти далі. Ні­ко­ли не «задалеко». Принаймні у сфері своїх «упривіле­йованих інтересів». Це був та­кож си­гнал, що Украї­на — на черзі. Кі­лька зга­док про це промайну­ло у захі­дній пресі, про­те ні­хто не сприйняв їх сер­йозно. Чергова «русо­фобія», авжеж.

У серп­ні 2008-го я му­сив би зміни­ти закі­нче­н­ня сво­го есею, щоб воно не звуча­ло занадто оптимісти­чно. І надто наївно. Я зрозумів раптом, що, прочи­та­вши бага­то разів сла­вет­ний есей Ку­ндери «Трагедія Центральної Європи», так ні­ко­ли й не роз­ди­ви­вся йо­го глиб­шо­го, імплі­ци­т­но­го значе­н­ня. Моє ідеалі­зоване уявле­н­ня про Центрально-Східну Європу і про гіпо­тети­чну со­лі­дарність у її ме­жах ґрунтувало­ся вели­кою мі­рою на цьо­му есеї та на поді­бних текс­тах пи­сьмен­ни­ків-диси­дентів Центрально-Східноє­вропейсько­го ре­гіону — на їхньо­му наполе­гли­во­му під­креслю­ван­ні на­шої спільної (як мені здавало­ся) європейської іденти­чності й об­стою­ван­ні права «поверну­ти­ся до Європи». Я недооцінив аргументів Бродсько­го, який сво­го ча­су поле­мізував із Ку­ндерою, прони­кли­во вказую­чи на йо­го надто есенці­алі­стське ро­зумі­н­ня «Заходу» і надто екс­клю­зи­вістське ставле­н­ня до «Сходу».

Екс­плі­ци­т­но посла­н­ня Ку­ндери зводи­ло­ся до кі­лькох тез: ми, че­хи (поля­ки, сло­ваки, угорці, — я поши­рю­вав подумки цей пере­лік і на украї­нців, принаймні захі­дних) є європейця­ми за своєю історією й ку­льтурою; Захід нас зрадив у Ялті, продавши Сталі­ну, про­те ми цьо­го ні­ко­ли не прийня­ли й не приймемо; ми не нале­жи­мо до совє­тсько­го простору, то­му що ми, центральноє­вропейці, інакші, ми — як ви, лю­ди Заходу, а то­му, як і ви, заслу­говує­мо свободи.

Чи всі інші народи у совє­тському просторі теж заслу­говують на свободу, дарма що не є (центрально)європейця­ми, — у текс­ті Ку­ндери не об­говорю­валось. А про­те імплі­ци­т­но і, скоріш за все, поза сві­до­мим намі­ром автора текст ви­творю­вав своєрідну іє­рархію «більш» і «менш» європейських народів, а від­так більш чи менш воле­лю­бних і, від­повід­но, вартих (або й не вартих) не­гайно­го ви­зволе­н­ня.

Конце­пція Ку­ндери, за влу­чним спо­стереже­н­ням Воло­ди­ми­ра Єрмо­ле­нка, «стала ря­ті­вною для самої Центральної Европи, але згу­бною для Европи Східної. Замість зруйну­вати мур між Сходом і Заходом, вона ли­ше від­сувала йо­го далі на схід. Замість боро­ти­ся з то­та­лі­та­ри­змом як уні­версальним яви­щем, вона ло­калі­зувала йо­го гео­графі­чно на те­ренах СРСР, зроби­вши на­ші східноє­вропейські те­рени назавжди “прокля­ти­ми” те­ри­торі­я­ми. (…) Замість бу­ти ві­рним власній форму­лі й ба­чи­ти як­найбільше роз­маї­т­тя в європейському конти­ненті, Ку­ндера роз­бив йо­го на дві бінарні ча­сти­ни: гу­маністи­чний Захід та демоні­чний Схід, який украв [центральноє­вропейську] ча­сти­ну Заходу».