Лексикон націоналіста та інші есеї

Як технар він мав блиску­чий аналі­ти­чний ро­зум і досконалу ло­гі­ку. А водночас як поет він мав чу­дову інтуї­цію й образне ми­сле­н­ня. Са­шко вмів і лю­бив спере­ча­ти­ся, ча­сами здавало­ся, що це йо­го улюблене хобі — стави­ти все під сумнів, запере­чу­вати самооче­ви­дне, іронізувати, задавати провокати­вні запи­та­н­ня й давати ще провокати­вні­ші від­повіді. Він був по-юна­цькому задери­ку­ватим, по-доросло­му еру­дованим, по-старе­чо­му му­дрим. Це проя­вля­ло­ся по-рі­зному в рі­зних об­ставинах, і тре­ба бу­ло добре знати Са­шка, щоб помі­ти­ти всі ці три ри­си одноча­сно.

Нам йо­го бракувати­ме. І врані­шня кава бага­то кому з нас іще дов­го гі­рчи­ти­ме.

Торонто, 3 кві­т­ня 2020

Без Бог­дана

Він був наймо­ло­д­шим у на­шо­му товари­стві і та­ким, здає­ться, зали­ши­вся. Мав щось ди­тин­не, під­лі­ткове — хлоп’ячу чу­прину, сві­тлий пух на облич­чі, ви­ба­ч­ли­ву усмі­шку.

Ми жи­ли по сусі­дству: я — на то­гоча­сній Кавалерійській, він — із дружи­ною й новонародженим хло­п­чи­ком — на то­гоча­сній Першо­кін­ній. Зу­стріча­ли­ся без попередніх до­мовле­ностей: це бу­ли ті благосло­вен­ні ча­си, ко­ли гості при­ходи­ли в будь-який час дня і ночі, навіть ко­ли мене не бу­ло вдо­ма. Всі знали, зре­штою, що ключ — у поштовій скри­нь­ці, кни­жки — на поли­цях (за виня­тком тих, ко­трі в хо­ло­ди­льни­ку), скля­нки — у креденсі, а чай — як­що є, то є.

Бог­дан забі­гав найча­сті­ше: просто так, по дорозі. Іноді сам, іноді з Ле­сею, іноді з ці­лою вата­гою мо­ло­дих геніїв, ко­трі знали, що, крім скля­нок і кни­жок, у моїй ха­ті мо­ж­на поба­чи­ти іноді жи­во­го Чу­бая, послу­ха­ти жи­во­го Морозова і навіть по­спілку­вати­ся з жи­вим Ли­ше­гою. А одно­го разу він при­йшов із жи­вим Андру­хови­чем, яко­го тоді не знав ще ні­хто, крім само­го Бог­дана.

По­знайо­мив нас із Бог­даном Туре­цьким, на­скільки прига­дую, Ро­ман Без­палків. Саме він привів якось до мене, як на екс­ку­рсію, ці­лу зграю своїх улюблених учнів, ко­трим та екс­ку­рсія, схо­же, сподобала­ся, вклю­чно з му­зейною та­бли­ч­кою у моє­му ві­к­ні «Екс­понат на ре­ставра­ції». Ре­ставра­ція затя­глася, і то бу­ли, при­пу­скаю, найкра­щі роки не ли­ше у моє­му жит­ті.

По­тім на­ше сузір’я роз­пало­ся: хтось поле­тів за ме­жі га­ла­кти­ки, хтось — просто на сонце. Ми востаннє ба­чи­ли­ся з Бог­даном у Торонто: дов­го ходи­ли втрьох — із ним і з Ле­сею по down-town’y, ніяк не мо­гли роз­про­ща­ти­ся. По­тім я забі­гав кі­лька разів у Львові до ньо­го додо­му, але не за­ставав. Ви­дно, зустрі­ти­ся «просто так», без до­мовле­ності, в добу со­тових теле­фонів стає дедалі складні­ше.

Отак і ли­шає­мося з дедалі більшою кі­лькі­стю добрих намі­рів у на­шо­му жит­ті і дедалі меншою кі­лькі­стю друзів. Але в моє­му поме­шкан­ні є Бог­данова юна­цька робо­та: «Бі­жи, впі­знай свою мрію». Чи, мо­же, «здобудь»? Прига­дую ті­льки, що на жодну совє­тську ви­ставку вона не по­трапи­ла. Хоч на­зва бу­ла ні­би до­стат­ньо оптимісти­чна. Та й сю­жет більш-менш бадьорий. От ті­льки ті ку­лі в не­бі якісь зага­д­кові. Особли­во та чорна.

Вони ви­бу­ха­ють і далі — за пагорбами над обрієм.

Бі­жи­мо.

29.08.2019