Лексикон націоналіста та інші есеї

Бу­ло би пере­більше­н­ням вба­ча­ти в Ку­ндери­ному есенці­алі­змі й екс­клю­зи­візмі при­чи­ну сьо­годні­шньої по­горди й байду­жості йо­го спів­ві­тчи­зни­ків та сусі­дів до всьо­го, що діє­ться далі на схід від Праги, Лю­бля­ни, Бу­дапе­шта чи Браті­сла­ви. Той йо­го есенці­алізм і екс­клю­зи­візм — не при­чи­на, а рад­ше наслі­док, — від­би­т­тя місцевої ментальності, ку­льтурних моделей, ет­ні­чних стерео­ти­пів. Ку­ндера не ви­творив цю місцеву зверх­ність до «сходу», він ли­ше прийняв її як нале­ж­не, навіть не намага­ю­чись про­бле­мати­зувати й деконструю­вати.

У лю­то­му 2014-го, в остан­ні дні Євро­май­дану, до мене зателе­фону­вала мо­ло­да жу­рналі­стка з Праги з проха­н­ням прокоментувати події в Киє­ві. Її перше запи­та­н­ня бу­ло під бага­тьма оглядами показовим: «Як по-ва­шо­му, те, що від­бу­ває­ться в Украї­ні, — револю­ція чи путч?»

Я був оше­ле­ше­ний. Не те, щоб запи­та­н­ня бу­ло геть без­глуздим. Але сам факт, що жу­рналі­стка провід­но­го чесько­го ви­да­н­ня після трьох міся­ців драмати­чних подій у сусі­дній краї­ні так і не склала собі певної думки про те, що ж на­справді там від­бу­ває­ться, вга­няв мене в де­пресію. І, на жаль, та панійка не бу­ла виня­тком. Деся­тки жу­рналі­стів по всій Європі тупо ти­ра­жу­вали наки­ну­тий із Москви наратив. Від­ми­вали кремлі­вську бре­хню через добропоря­дні лі­бе­ральні ви­да­н­ня. Досто­ту як брудні пу­ті­нські гро­ші — через захі­дні банки. І хоч би що я їм від­повів, я не ви­рвуся з наки­ну­тої мені інформа­ційної матри­ці. Я вести­му дурну­ваті де­бати за кремлі­вським сценарі­єм, єдина мета яких — скала­му­ти­ти воду й від­верну­ти увагу від справді сер­йозних про­блем і ва­ж­ли­вих подій. Від російських та­нків і найманців, від зби­то­го малайсько­го лі­та­ка, від зага­рбано­го Кри­му, від ре­пресованих кри­мських та­тар, від деся­ти ти­сяч уби­тих украї­нців, від двох міль­йонів бі­же­нців. Хто контро­лює дискурс, контро­лює все.

На поді­бні запи­та­н­ня мо­ж­на від­повід­ати ли­ше запи­та­н­ня­ми.

«А що бу­ло там у вас, у Празі, в 1989-му?»

Моя спів­роз­мовни­ця явно не споді­валась та­ко­го зі­ставле­н­ня. Та­ко­го нахабства. Бо й справді, як мо­ж­на порі­вню­вати їхню прекрасну, сла­вет­ну, оспівану у ві­ршах у прозі Оксами­т­ну револю­цію в серці Європи із ди­ким фа­ши­стським пу­тчем десь на варварській око­ли­ці ци­вілі­зовано­го сві­ту?!..

«То бу­ла Револю­ція! — вигу­к­ну­ла вона го­ло­сом обра­же­ної ди­ти­ни. — Оксами­т­на револю­ція!»

«А як­би на той час у Кремлі був не Горба­чов, а не Пу­тін?»

«То бу­ла револю­ція, — по­втори­ла вона замість від­повіді. — То бу­ла револю­ція!..»

По чо­ти­рьох роках я подо­лав свою то­гоча­сну пригні­че­ність і зайняв прими­рли­ві­шу пози­цію. Поча­сти то­му, що помі­тив і в своїх спів­ві­тчи­зни­ків той самий гріх зверх­ності та байду­жості

до інших, який так засму­тив мене у спад­коє­м­ців Ку­ндери. А поча­сти, — і це, мабуть, ва­ж­ли­ві­ше, — я помі­тив, що Центральна Європа — і Європа зага­лом, як «ку­льтура і до­ля», в те­рмінах то­го ж Ку­ндери, — опи­ни­ли­ся знов під за­грозою. Ця за­гроза походить (поки що) меншою мі­рою від Росії, зате ку­ди більше від власно­го недоумства, егої­зму, провінційності та від надмі­рної концентра­ції всіх цих рис у місцевих всенародно обраних політи­ках.

Тож я маю, сказати б, особи­сту при­чи­ну зали­шати­ся й далі з че­ха­ми і сло­ваками, з поля­ками й угорця­ми, — принаймні з ти­ми, ко­трі про­ти­стоять окресле­ним ви­ще за­грозам — заради уявної «Європи» Ку­ндери, Га­вела, Міло­ша. І тої со­т­ні, ба вже кі­лькох ти­сяч украї­нців, що заги­ну­ли зокрема і за неї.

2018 Три есеї про незале­ж­ність

1. Незакі­нче­на «пере­стройка»

Майбу­т­нє має ту особли­вість, що ми ні­ко­ли не уявля­є­мо йо­го та­ким, яким воно на­справді на­стає. Три­д­цять років то­му, в остан­ні лі­та царю­ва­н­ня змаразміло­го Ле­оні­да Брє­ж­нє­ва мало хто уявляв собі, що незабаром мо­гу­т­ня совє­тська імперія роз­падеться, пані­вна комуністи­чна ідео­ло­гія опи­ни­ться на смі­т­ни­ку, а Украї­на стане ці­лком незале­ж­ною, між­народно ви­знаною державою з усі­ма свої­ми жорстко заборонени­ми й пере­слі­дувани­ми за совє­тів си­м­вола­ми. Найбільше, прига­дую, на що ми тоді надія­ли­ся, пере­ші­птую­чись на ку­хнях і пере­даю­чи з рук у руки заборонені кни­ги і сам­ви­давні текс­ти, бу­ла певна лі­бе­ралі­за­ція ре­жи­му, якийсь черговий варі­ант хру­що­вської від­ли­ги, посла­бле­н­ня руси­фі­ка­ції і ся­кий-та­кий плю­ралізм бодай у нау­ці й ми­сте­цтві.