Лексикон націоналіста та інші есеї

Я втратив принаймні два та­ких місця, які міг би на­звати ча­сти­ною сво­го «я», своєю власністю й навіть то­жсамістю. Одне з них — це бу­ди­нок ді­дуся і бабу­сі в селі ко­ло Лу­цька, де я що­року проводив фа­нтасти­чно чу­дові шкільні кані­ку­ли. Друге — невели­ка квартира у Львові, у якій я про­жив дві декади з бать­ками і яку після їхньо­го пере­їзду в більше поме­шка­н­ня зміг пере­твори­ти у та­кий собі центр ку­льтури чи, кра­ще сказати, контрку­льтури — місце тусовок усі­єї то­гоча­сної несоц­реалі­сти­чної мо­ло­ді. Оби­два місця по-своє­му дорогі для мене — як ча­сти­на, як специ­фі­чний пері­од мо­го жи­т­тя, — про­те я ні­ко­ли не спри­ймав їхню втрату як знекорі­не­н­ня, як жит­тє­ву травму. Мо­же, то­му що від­чу­вав неми­ну­чість цих втрат — мі­рою то­го, як ми­нав час і як жи­т­тя від­кри­вало нові свої об­ши­ри, не менш ці­каві й привабли­ві. Ми­на­н­ня ча­су — річ не­приє­мна, про­те при­родна, і, мо­же, то­му не спри­ймає­ться так драмати­чно, як «проми­на­н­ня» простору? Та й не був весь той про­стір по-справж­ньо­му «втра­че­ним» — бо ж я міг будь-ко­ли поверну­ти­ся до ньо­го й поба­чи­ти, що нема там від чо­го впадати в роз­пач: це всьо­го лиш поро­ж­ня му­шля, ля­ле­ч­ка без метели­ка.

Ку­ди ва­ж­че прийня­ти втрату, що трапи­ла­ся про­ти твоєї волі, без­поворо­т­но й про­ти­при­родно — як це стало­ся з дво­ма шматками украї­нської те­ри­торії, від­гри­зени­ми позаторік Росі­єю. Я ні­ко­ли не почу­вав якоїсь особли­вої прив’язаності до Дон­басу, хоча бу­вав там, мав друзів і навіть го­товий був поверта­ти­ся — втім рад­ше з обов’язку, ніж з по­тре­би. Втрата Кри­му бо­лю­чі­ша — і то не ли­ше через йо­го фа­нтасти­чно га­рні морські й гі­рські ла­нд­ша­фти. Крим — після «Хайта­рми», після Бах­чи­сараю, після знайо­мства і спілку­ва­н­ня з кри­м­ця­ми — спри­ймає­ться як одно­значно земля цьо­го невели­ч­ко­го народу, за який Украї­на взя­ла на се­бе від­повід­альність і тої від­повід­альності не справди­ла.

Усі мої друзі з Дон­басу пере­брали­ся в Украї­ну, ря­тую­чись від не­проха­них ви­зволи­телів. Але кри­м­цям нема ку­ди уті­кати, Крим — їхня єдина й оста­н­ня те­ри­торія, і поки­ну­ти йо­го — означає по­годи­ти­ся на нову де­порта­цію, капі­тулю­вати перед зага­рбни­ками, ви­знати боро­ть­бу попередни­ків за поверне­н­ня із Си­бі­ру й Середньої Азії марною.

Я від­чу­ваю, що зрадив їх. Ми, украї­нці, зради­ли той малий без­та­лан­ний народ, що покла­дався на нас, на ло­я­льність до Украї­ни, на арха­ї­чні і, мо­ж­ли­во, наївні уявле­н­ня про со­лі­дарність, право, сві­товий лад. Я знаю, що украї­нці мають поді­бні претензії до так звано­го «Заходу», до роз­жи­рі­ло­го й нарци­си­чно­го «та­бору свя­тих» — досто­ту як Мілан Ку­ндера, що оплакував три­д­цять років то­му зраджену сою­зни­ками Центрально-Східну Європу, її втра­че­ну свободу і гідність, її європейськість.

Але я знаю та­кож, що світ спів­чу­ває не тим, хто ремствує й оплакує, а тим, хто ви­ходить на пло­щу — Сенатську, Бо­ло­т­ну чи Європейську, вдя­гає помаранче­ву стріч­ку, бе­ре дерев’яний щит, зупи­няє собою, щи­том, стріч­кою снайперські ку­лі.

3.

Досить пізно, десь аж у двад­цять із чи­мось років, я усві­до­мив раптом, що ми жи­вемо в чу­жо­му бу­ди­нку, ві­ді­браному в закон­них власни­ків, — кори­стає­мо фа­кти­чно з чу­жо­го горя, зи­ску­є­мо з чу­жих втрат. До­ти я знав лиш про власні втрати, тоб­то родин­ні. Більшо­ви­ки від­би­рали не ті­льки власність, свободу, жи­т­тя. Вони від­би­рали ще й пам’ять. Вони забороня­ли же­ртвам, що ви­жи­ли, зга­дувати своїх поме­рлих. Замість оплакувати роз­стріля­них, закатованих, заморених го­ло­дом, же­ртви му­си­ли дя­ку­вати катам, просла­вля­ти їх у піснях та ві­ршах.

Моя мати, що втрати­ла в 33-му всю роди­ну на Ха­ркі­вщи­ні — бать­ка й сі­мох братів та сестер, — зали­шала­ся до сме­рті правові­рною комуністкою, пере­конаною, що Сталін ні­чо­го про го­лод не знав, а всі «пере­ги­ни» бу­ли всьо­го ли­ше ре­зульта­том місцевої самодія­льності. Вона щи­ро оплакувала смерть ти­рана і, як прига­дую, свари­ла бать­ка, ко­ли той намага­вся роз­повісти нам з братом, як воно все бу­ло на­справді.

Бать­ко походив з Воли­ні, тож йо­му по­ща­сти­ло більше: більшо­ви­ки при­йшли ту­ди допі­ру в 39-му. Вони бу­ли в йо­го роз­повід­ях досить ми­ро­лю­бни­ми. Стоя­ли, як він прига­дує, на по­двір’ї, ди­ви­лись на їхню ха­ту під ци­нкованою бля­хою й вигу­ку­вали: «Смо­три, какой дом! Как бо­льни­ца! Под сере­бром!».