Лексикон націоналіста та інші есеї

По­тім я зму­сив йо­го по­ступи­ти у Спілку пи­сьмен­ни­ків — хоч би заради ви­рі­ше­н­ня певних побутових про­блем (вони з Єв­геном Па­шковським, здає­ться, бу­ли остан­німи, хто встиг отри­мати через Спілку невели­ч­ке державне поме­шка­н­ня в Дарни­ці). Вре­шті — поверну­вшись у 1996-му з «фу­лбрайта», я загорі­вся ідеєю спровадити ту­ди й Оле­га. Я, на­звімо це так, «допоміг» йо му скласти проект і зі­брати всі доку­менти, зокрема по­просив профе­сора Грабови­ча про рекоменда­цію і профе­сора Най­дана про за­про­ше­н­ня до Пенстейту. Ледь не під вартою до­провадив йо­го до фу­лбрайті­всько­го офісу на спів­бесі­ду — щоб ні­чо­го не забув і не пере­плу­тав; і роз­па­ч­ли­во по­тім роз­шу­ку­вав йо­го на проха­н­ня аме­ри­кансько­го ку­льтурно­го ата­ше, щоб той «фрик» та­ки за­йшов до посо­льства оформи­ти візу. Бо Олег, звісно, приму­дри­вся і забу­ти, і пере­плу­та­ти, — виявля­є­ться, він по­їхав собі десь до Ти­смени­ці, чи, мо­же, до Львова, замість при­значе­но­го посо­льсько­го інтерв’ю. І ко­ли вре­шті зна­йшовся, то ті­льки пробурмо­тів щось на кшталт: «Я не знав, що це так те­рміново…»

Він мав ха­ри­зму і, мо­ж­ли­во, то­му йо­му проба­ча­лось бага­то з то­го, що не проба­ча­ло­ся іншим. Ва­жко собі уяви­ти, щоб пе­данти­чні нім­ці до­зволи­ли кому-не­будь та­нцю­вати босоніж на сто­лі після чи­малої кі­лькості ви­пи­то­го вина; або щоб пова­ж­ні чле­ни фу­лбрайті­всько­го комі­тету пропусти­ли на сти­пендію фіналі­ста, який на тради­ційне запи­та­н­ня, що він пла­нує роби­ти в Аме­ри­ці, від­повів, що хоче по­їхати першим ділом до місте­ч­ка Конкорд у штаті Мас­са­чу­сетс і ви­ку­пати­ся в ставку, над яким Дейвід Генрі Торо пи­сав свою кни­гу «Волден, або жи­т­тя в лі­сі». (В Оле­гово­му фу­лбрайті­вському проекті офі­ційно значи­ло­ся приго­тува­н­ня анто­ло­гії аме­ри­канської пое­зії украї­нською мовою).

Геній має право бу­ти трохи ди­вакуватим, і певно то­му всі стави­ли­ся до ньо­го де­що по­блаж­ли­во. Здає­ться, що й сама до­ля бу­ла до ньо­го доволі ла­гідною — принаймні на­скільки вона мо­же та­кою бу­ти до ко­гось, хто нею май­же не пере­ймає­ться. Він, схо­же, й сам пові­рив у цю по­блаж­ли­вість; ми всі пові­ри­ли. Ми ж бо знали, зре­штою, що пневмонія бу­ває ледь не у ко­ж­но­го. От ті­льки запу­ще­на — ли­ше в деко­го.

Newton МА, 16-18.02.2019

Са­шко

За кі­лька остан­ніх ти­ж­нів поме­рло кі­лька моїх знайо­мих, усі — з «нее­пі­демійних», не пов’язаних із COVID-19 при­чин. Кі­лька сме­ртей на тлі ти­ся­чних гекатомб, про які ми чи­та­є­мо що­дня у новинах, ви­глядають як стати­сти­чна похи­б­ка. Але водночас оті «кі­лька сме­ртей» — це ду­же конкрет­ні лю­ди, яких знає­мо особи­сто і від­хід яких спри­ймає­мо ку­ди емоційні­ше, ніж су­хі стати­сти­чні дані з усьо­го сві­ту, хоч би яки­ми вони бу­ли астрономі­чни­ми.

Контекст, як ві­до­мо, впливає на ро­зумі­н­ня текс­ту; пандемія, у цьо­му ви­пад­ку, спону­кає до іншо­го ро­зумі­н­ня подій, під­штовхує до пи­тань, яких ми за інших об­ставин, мо­ж­ли­во, й не стави­ли б: чи зага­льна атмо­сфера не­рвово­го збу­дже­н­ня не впливає на загостре­н­ня тих чи тих хроні­чних хвороб? Чи не впливає на їхній пере­біг ускладненість або й недо­ступ­ність більшо­сті меди­чних послуг, не пов’язаних з діагности­кою й лі­ку­ва­н­ням коронаві­русу? І вре­шті, чи не накла­дає це все пси­хо­ло­гі­чних обме­жень на самих па­ці­є­нтів, яким просто незру­чно турбу­вати меди­ків зі свої­ми бо­ля­ч­ками в си­туа­ції, ко­ли весь світ ле­тить шке­ре­берть, і меди­кам справді не до на­ших га­стри­тів, гіпертоній, ге­рпесів і ради­ку­лі­тів? Дай Бог онкохворим до­брати­ся якось до онкодиспансеру на хіміо­те­рапію, дай Бог хворим ді­тям зна­йти донорів для пере­ли­ва­н­ня крові, доче­кати­ся гемодіалі­зу, до­жи­ти до транс­пла­нта­ції.

Сьо­годні друзі мені пові­до­ми­ли про смерть Оле­ксандра Гри­ценка, чи просто, як ми йо­го нази­вали, Са­шка. Він помер від інсульту, встиг­ши приго­тувати врані­шню каву, але так і не встиг­ши ви­пи­ти. Йо­му бу­ло 62, й він, здавалось, ні­ко­ли не мав особли­вих про­блем зі здоров’ям, як­що ті­льки не раху­вати однієї, справді пова­ж­ної, але не сме­ртельної недуги — по­ступової втрати зору через від­шарува­н­ня сі­ткі­вки.

Втім, навіть це не завади­ло йо­му опублі­ку­вати кі­лька років то­му фу­ндаментальну, понад­ти­ся­че­сторінкову пра­цю «Пре­зи­денти і пам’ять» — про політи­ку пам’яті в Украї­ні від 1994 до 2014, і під­го­тувати, за допомо­гою дружи­ни, своєрідне продовже­н­ня то­го дослі­дже­н­ня — «Декомуніза­ція в Украї­ні як державна політи­ка і як соціоку­льтурне яви­ще», ко­тра ось-ось мала би ви­йти з друку.