Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Сяйво поволі заповнювало залу, ллючись, як молоко, вздовж стін, через купи кісток. У моїх вухах пульсувала кров. Я відчула, як почало змінюватись повітря. Привиди скулювались і задкували до стін.  

Навіть самі стіни вигнулись і затремтіли. Мені в обличчя війнуло холодним вітром, і разом з ним долинув той самий тихий, байдужий голос, який я чула в магазині Ейкмерів.  

Він кликав мене на ім’я.  

Привиди пірнули в купи власних кісток і зникли. Я чекала, тримаючи напоготові каністру з магнієм.  

З темного проходу назустріч мені виповзла рачки ще темніша постать, яка не відбивала жодного променя світла.  

Тоді, в магазині, я втекла від неї. Тепер тікати було нікуди.  

У мене спітніла долоня, що стискала каністру. Я не покладала на магній жодних сподівань. Я розуміла, що ця постать, яка з’явилась із самісінького центру навали в Челсі, була набагато дужча і за Полтергейста. і за всіх цих в’язничних привидів укупі. Магнієвий спалах — потужна зброя, та поряд із цим згустком потойбічної енергії вона ніщо.  

Крижаний вітер ущух. Я стояла серед цілковитої тиші. Постать влізла до зали, й тепер нас із нею ніщо не розділяло.  

Як і тоді, коли я бачила її біля ліфтів, вона рачкувала незграбними поштовхами: здавалось, ніби її лікті й коліна вивернуті назад, чи їх бракує взагалі. Голова схилена, обличчя не видно під довгим волоссям—принаймні я   хотіла,    щоб то було волосся, бо воно якось химерно звивалось і погойдувалось. Одначе й те. що мені було видно, наганяло страх. Почорніла зморщена шкіра обтягувала кістки, наче в мумій, які можна було побачити в музеях до того, як ДЕПРІК примусово вилучив та знищив їх. Уся ця тварюка була ніби висушена, я чула, як вона клацає нігтями по кам’яних плитах, бачила, як морщиться її шкіра за кожним порухом, утворюючи такі глибокі бганки, ніби ця шкіра не зсувається, а розривається.  

А попереду, мов почесний ескорт, лізли павуки — чорні, блискучі, метушливі.  

Постать підповзла ближче і раптом одним плавним порухом випросталась. Тепер вона прямувала далі на двох ногах, одначе її руки пересмикувались так, ніби й досі відштовхувались від землі. Обличчя я не бачила, проте крізь волосся, чи що там було в неї на голові, блиснули зуби. Обриси постаті були нерівні, майже волокнисті, немов краї килимка, чи не доплетеного до кінця, чи розтріпаного з часом. Я бачила, як   ці    волокна втягувались усередину і постать ставала дедалі виразнішою. Доки вона більшала й повнішала, я відчувала протилежне, мені здавалося, що в моїх нутрощах утворилося провалля, що засмоктує мене всередину. Я відчувала, як сили залишають мене, як наморочиться в моїй голові. Я заплющила очі.  

— Люсі...

 

Я знову розплющила очі.  

Я досі стояла на ногах у тому самому, забутому всіма місці. Проте потойбічне світло послабшало, й переді мною в пітьмі стояла вже зовсім інша постать. Я насторожено втупилась У неї.  

— Люсі!  

Мені аж ноги підігнулися з радощів. Я впізнала цю постать! Упізнала голос! Саме його мені зараз хотілось почути. Я просто-таки танула з радощів. Моє серце затьохкало. В піднятій руці я досі тримала каністру з магнієм. Я опустила руку й ступила вперед.  

— Локвуде! Дякувати Богові!  

Як я могла не впізнати його відразу? Його постать спочатку здалась мені надто темною й безтілесною. Але ж тепер я виразно бачила знайомі високі плечі, вигин шиї, неслухняне пасмо волосся на чолі...  

— Як ти знайшов мене? — вигукнула я. — Я знала!   Знала,

  що ти прийдеш!..  

— Що ти. Люсі.. Хіба щось могло зупинити мене?  

З обрисів обличчя я зрозуміла, що він усміхається, та голос у нього був такий сумний, що я мимоволі зупинилась.  

Я придивилась до його лиця, ледве помітного в темряві, й запитала:  

— Локвуде, що це? Що сталося?  

— Ніщо не розлучить мене з тобою. Ні в житті ні в смерті..

 

В моїй душі ніби розкрилась холодна, непроглядна безодня. Що? — перепитала я. — Про що це ти говориш? Що це значить?  

— Не бійся. Я не завдам тобі шкоди. '  

—Ти справді лякаєш мене! Замовкни! — я ще нічого не розу- мла. та мої кістки немовби перетворились на холодець. Я ледве могла поворухнути язиком. — Мовчи!  

Постать і далі стояла в глибокому затінку. Вона не відповіла нічого.  

— Підійди ближче! — сказала я. — Виходь сюди, до світла!  

— Краще мені цього не робити. Люсі.

 

Лише тепер я розгледіла, яка крихка, примарна ця постать. І яка вона химерна — голова й груди здаються чіткими, міцними. а далі обриси розпливаються. Вона не стоїть на підлозі, а ширяє над нею...  

Мої ноги підкосились. Я впала на коліна. Клацнула об підлогу каністра, яку я досі тримала в руці.  

— О. ні, — прошепотіла я. —Локвуде... Ні...  

— Не сумуй, —    лагідно, спокійно відповів голос.  

Я затулила обличчя долонями, щоб не бачити цього.  

— Ти не винна...   — провадив голос.