Локвук & Ко. Примарний Хлопець

—А я мав його побачити?  

— Ні... е-е... це не має значення.  

Запала тиша. Правду кажучи, мені важко було розповісти Локвудові про Двійника. Щоб уникнути негайних розпитувань, я змінила тему й заговорила про сліди нещодавньої діяльності в цій залі: акуратно виметену піддоіу, недопалок сигарети, чорну пляму посередині кімнати й численні краплини застиглого воску. Локвуд помітно стривожився й заходився оглядати залу, раз по раз суплячи брови.  

—Твоя правда. — нарешті сказав він. — Це загадка. Тут напевно хтось побував, до того ж нещодавно. Поглянь сюди: це китайський віск. — він зішкріб з підлоги застиглу краплину і розтер її пальцями. — Пахне олією жожоба. Такі свічки можна купити в Маллета. Дорогий, нівроку, товар... А щодо цієї сигарети... Цікаво, якої вона марки, це теж може дещо підказати нам... — він підняв недопалок, покрутив його в пальцях. підніс до свічки й заходився розглядати, примруживши очі. —Так. так... умгу...  

— То яка ж це марка?  

— Не можу визначити. Поки що це просто клаптик паперу з дрібкою тютюну. Та я певен, що ми змусимо його розповісти більше... — він поглянув на купи кісток. — А  

вони

   що тут роблять? Знаєш, Люсі, Джордж казав, що повинно було статись щось надзвичайне, щоб так швидко розбудити стільки привидів, як це відбувалось останніми тижнями. І він мав р   ацію   . Я хочу, щоб він сам оглянув цю залу. Джордж уміє звертати увагу на якнайменші подробиці і робити з цього потрібні висновки... І це треба робити мерщій, поки сюди не припхався Барнс. Я певен, що тільки-но тут з’явиться ДЕПРІК, як нас негайно звідси випруть.  

Я кивнула. Саме так зазвичай і траплялось.  

—А навала в Челсі... Як ти гадаєш, ми зупинили її?  

Локвуд знову підбадьорився. Він простяг руку, допомагаючи мені підвестись.  

— Це ми скоро з’ясуємо, — він ще раз поглянув на кістяки, обсипані сіллю й залізними стружками. — Тільки якщо ця зала з усією цією всячиною не Джерело, то я — несосвітенний дурень, і мені пора переходити, скажімо, до Банчерча. Поглянь на ці кістки! Якщо всіх цих хлопців поховали тут заживо, їхньої потойбічної енергії цілком вистачить, щоб спалити цілий міський район, — він поплескав мене по руці-—І це   відшу   кала  

ти,

   Люсі. Ти молодець!  

Саме молодцем я аж ніяк не почувалась.  

—Локвуде, — нерішуче промовила я, —до речі, про Полтер- гейста... ти сказав правду. Саме я була центром його тяжіння. Коли ти був нагорі, ми... ми з Голлі посварились. Полаялись. І розбудили Полтергейста. Мені справді шкода, Локвуде. Це все моя провина. Я не змогла стримати себе. Я стала для вас тягарем. Через мене ви могли загинути.  

— Не забувай, що ви з Голлі врятували Бобі Вернона, — нагадав Локвуд, водночас не заперечуючи моїх слів.  

— Голлі, мабуть, уже про все розповіла тобі, — провадила я. — Чи, може, їй забракло часу?  

— Ні, вона нічого не казала мені. Тільки дуже переймалась тобою, Люсі. Як і всі ми.  

Він засвітив ліхтарик і повів мене до виходу з зали. Деякий час ми йшли мовчки.  

— Локвуде... — нарешті знову заговорила я. — Я повинна попросити в тебе вибачення. За нещодавнє. Я просто не тямила себе.  

Коридор був вузький, тож ми з Локвудом ішли пліч-о-пліч, а перед нами біг промінець ліхтарика. Коли Локвуд відповів, його голос серед темряви пролунав спокійно й тихо:  

— Я теж хочу попросити в тебе вибачення. Після того, що трапилось у будинку панни Вінтерґарден, я почав думати, що занадто неуважний до тебе. Я знаю, що здаюсь тобі надто відлюдькуватим. Це лише тому... — він глибоко вдихнув. — Тому, що не довіряю сам собі, коли поруч ти. І, напевно, тому, що надто боюся того, що може статись.  

Я обережно переступила камінь, що трапився під ногами. На підлозі виблискували калюжки води.  

—Тобто як «може статись»? — перепитала я.  

— Я маю на увазі робочу ситуацію, коли ми знову опинимось у небезпеці. Твій Талант надзвичайний, Люсі... Ходімо ліворуч. Я розумію, що це   схоже    на стічні води, але насправді це просто баговиння... Я щойно чув, як ти розмовляла з тією тварюкою. Це вдається тобі дедалі легше, й не тільки з черепом. Так. твій Талант унікальний... але він робить тебе надміру вразливою. Тому я й повинен наглядати за тобою.  

Щось боляче стиснуло мої груди. З темних глибин пам'яті знову виринуло бліде, усміхнене обличчя...  

— Ні. Локвуде. Ти не повинен цього робити. Ти не відповідаєш за...  

— Повинен. Люсі. Ти знаєш, як я не люблю про це говорити, але зі мною таке вже трапилось. Я втратив дорогу людину. І не дозволю собі, щоб це сталося знову.  

Я зупинилась. Вода вже була нам по коліно. Ліхтарик висвітив діру в стіні і далі, за купою каміння, проритий просто в землі прохід. Локвуд подав ліхтариком знак, щоб я лізла туди, але я заціпеніла. Я не могла йти далі, не зізнавшись...  

— Локвуде, — сказала я. — Я повинна в дечому признатись тобі. Розкажу все зараз, а потім ти, якщо схочеш, вимкнеш ліхтарик і залишиш мене тут саму-одну. І завалиш за собою цей прохід. Мені буде все одно, бо я на це заслужила.  

Запала мовчанка. Крізь отвір у стіні хлюпала річкова вода.