Локвук & Ко. Примарний Хлопець

— Лишенько! — вигукнув Локвуд. — То, виходить, це ти поцупила з моєї шухляди пакунок шоколадного печива «Ляйб- ніц»? А я вже подумав на Джорджа...  

— Ні, це не я.  

— Значить, усе-таки Джордж... От чортеня! А я навіть Голлі підозрював...  

— Локвуде!  

— Що?  

Я глибоко вдихнула:  

—Я заходила до кімнати твоєї сестри. Бачила фотографію, на якій ви разом. Мені так соромно... я не мала права цього робити. Проте це ще не найгірше, Локвуде. Виходячи з кімнати, я впала... торкнулась ліжка... і почула... Слово честі, я цього не хотіла, але почула відлуння того, що тоді сталось. Я розумію, що мені нема пробачення. Ти можеш учинити зі мною, як собі хочеш, я на це цілком заслуговую, але більше мовчати про це я не можу. Все. Більше мені нема чого сказати.  

Знову почувся плюскіт води.  

— Видихни, врешті-решт. І вдихни ще раз, — порадив Локвуд.  

— Дякую.  

—Я повинен дуже гніватись на тебе, — промовив Локвуд. — Просто-таки шаленіти...  

Він опустив ліхтарик і спрямував промінь на стіну за нашими спинами. Тепер ми обоє опинились у сутінках — таких, коли найсимпатичніша людина скидається на лиховісний привид Другого Типу. Однак те, що ти не бачиш обличчя співрозмовника. дозволяє продовжувати бесіду. Мені принаймні це дуже допомагає. Локвудові, можливо, теж.  

— Річ не в тім, що я не хочу цим ділитись, Люсі, — сказав він. — Просто... це дуже боляче для мене...  

— Так, я розумію! Звичайно ж, я згодна з тобою...  

— Помовч хвилинку, — обірвав він мене. — Моя сестра була схожа не тебе. Теж часом отака запальна і вперта, проте завжди визнавала свою провину. І дуже віддана. Вона доглядала мене, а я її обожнював. Але ж я був  

малий,

   Люсі. Ледачий, неслухняний і таке інше... Я хотів, щоб усе було по-моєму, й часто не дуже прислухався до неї. А дарма. Того вечора, коли це сталось, Джесіка перебирала одну з тих скринь, що залишились від батьків. Ніколи не знаєш, що там може виявитись. Вона попросила мене допомогти їй. А я відмовився. Я був надто заклопотаний — щойно зліз із яблуні й поспішав до своєї кімнати гратись. У цій кімнаті зараз наша контора... Я увійшов через задні двері й почув, як вона кричить. Побіг туди, та було вже запізно... Що сталось потім, я майже не пам’ятаю.  

Ти,

   напевно, знаєш про це більше за мене.  

Цієї миті Локвуд уперше збився зі свого спокійного тону, і я вельми зраділа, що в пітьмі не бачу його очей.  

—Того духа я знищив, — провадив він. —Та що з того користі? Все одно я спізнився. І відчував... — я зрозуміла, що він старанно добирає слова. — Не тільки гнів, Люсі, не тільки горе, а ще й   спустошеність. Адже    я мав тоді бути в кімнаті сестри... Мав захистити   її   ... Ще однієї такої втрати я собі не дозволю, в   ін    висвітлив ліхтариком прохід у стіні. - Тільки   я тобі присягаюсь, якщо ти ще раз увійдеш до   тієї кімнати без       мого дозволу, або вкрадеш   у    мене шоколадне печиво, я цього       ніколи тобі не пробачу. А тепер лізьмо до цієї діри. Що там у ній — баговиння чи не баговиння, я не знаю. Ось ти це й з’ясуєш.  

Це виявилась просто брудна вода. Ми поволі просувались тунелем уперед.  

— Дякую, — помовчавши, сказала я. — Дякую за те, що розповів мені про це...  

— Усе гаразд. Отже, тепер ти дещо знаєш про моє минуле. Хіба я міг після цього не стати агентом? Мене взяв на роботу такий собі Сайкс.  

Я аж присвиснула:  

— «Могильник» Сайкс? Відоме, нівроку, ім’я!  

— М-м... його справжнє ім’я було Найджел.  

Знову запала тиша.  

— Ти не боїшся про це розповідати мені? Людина з такою репутацією...  

— То був чудовий керівник. Справжній сором і для «Фіттес», і для «Ротвела», поки був живий. Він чув про те, що я зробив з... тим привидом. І запропонував працювати в нього. Тепер ти все знаєш.  

— Так, тільки...  

— Що сталося з моїми батьками? Це вже інша історія. Дуже давня.  

Я кивнула:  

— Розумію. Ти, мабуть, ледве пам’ятаєш їх... Ти був тоді ще такий малий...  

— Ні, я добре пам’ятаю їх, — усміхнувся Локвуд. — Вони були моїми першими привидами... Стривай! Я, здається, бачу вихід із тунелю.  

Він махнув рукою вперед — туди, де над водою з’явилась кругла блакитна пляма. Ця пляма дедалі більшала, поки ми помалу наближались до неї з першим промінням вранішнього сонця.  

   

Ніч поступилася місцем дневі, й співробітники агенції «Локвуд і К°», моргаючи, вийшли з підземного мороку, що докорінно змінив їхню долю.  

Тунель виходив надвір під покинутим причалом на північному березі Темзи, десь за два квартали від магазину Ейкме- рів. Ми знайшли докази того, що вхід до тунелю ще нещодавно було надійно зачинено: про це свідчили численні гнилі палі, вбиті в мулисте дно. До того ж отвір мав щільно перекриватись панеллю, майстерно збитою з ретельно підігнаних дощок. Зараз цю панель було відкинуто вбік так, ніби хтось поспіхом тікав з підземелля: підтверджували це й сліди черевиків, які ми з Локвудом помітили в прибережному бруді. Приплив, що тільки-но розпочався, вже заливав їх і невдовзі змив зовсім.