Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Коли я нахилилась до останньої шухляди, мені заболіло коліно, я забила його, коли стрибала з вантажівки на вантажівку. Шухляда виявилась напрочуд важка. Я поволі потягла її на себе...  

Там було повно фотографій.  

Вони лежали бозна-як, без усяких альбомів. Було помітно, що їх сюди ховали поспіхом, часом надриваючи й загинаючи краї. Деякі були пожмакані, деякі лежали картинкою вниз. Частина фотографій майже злиплася докупи, і в сутінках я майже не могла розгледіти, що на них зображено. Врешті-решт я розібрала, що більшість із них — краєвиди, на зразок тих. які я бачила в Локвудовій спальні: незнайомі села й міста, порослі лісом пагорби. Більшість, однак не всі...  

Фотографія, що її я витягла, була не дуже давня, хоч барви на ній вицвіли до жовтаво-зеленого кольору. На фотографії були двоє: старша дівчина і малий хлопчик. Дівчина — з темним,  

скрученим на потилиці волоссям, у спідниці до колін і білій блузці з мереживним коміром: у такі блузки, як я пам’ятала з дитинства, вбиралися колись мої старші сестри. Лице в дівчини було не таке худе, як у Локвуда. й ніс теж не такий, проте очі —  

його.

   Темні очі дивились уперед спокійно, відкрито, впевнено, цей погляд був чудово знайомий мені. Дівчина мала десь такий самий вік. як я. — років п’ятнадцять. Вираз обличчя — серйозний і запитальний, ніби вона щось хотіла сказати фотографові, проте чекала, поки він зробить знімок. Цікаво, про що вона думала тієї хвилини? Дивлячись на неї, я відчувала, що така дівчина добре вміла наполягти на своєму.  

На її колінах сидів хлопчик, набагато менший за неї. Дівчина міцно обіймала його за стан, а він перекинув ноги набік, немовби збираючись от-от утекти. Правду кажучи, він уже ворушився. тож його обличчя на фотографії трохи розпливлося, та я все одно легко розгледіла знайомі темні очі й волосся. Ви самі розумієте, що то був за хлопчик.  

Я повернула фотографію на місце і обережно провела пальцем по інших картках, ніби доторкаючись до минулого. Аж тут до мене знен   ац   ька долинув голос самого Локвуда — гучний, дзвінкий, прямісінько з-за дверей. Страх, що мене застануть тут. пронизав моє серце блискавкою. Я випросталась, позадкувала і, звичайно ж, перечепилась об низький картонний ящик. Навіть падаючи, я пам’ятала, що мушу зробити це тихо. Я крутнулась, витягла руку, щоб утриматись...  

Мої пальці вперлись у дерев’яну дошку в ногах ліжка.  

Я напружила м’язи й зависла майже горизонтально — ноги застрягли за ящиком, рука зігнулась у лікті, обличчя майже притулилось до дошки. Я витягла другу руку, притиснула її долонею до потертого килима і обережно перенесла на неї вагу свого тіла.  

З-за дверей почувся голос Джорджа, що відповідав Локву- дові. Вони стояли біля дверей своїх спалень — теж, мабуть, вирішили перепочити, беручи з мене приклад.  

— Так, тільки нам треба стежити за нею, — говорив Джордж. — Я хочу сказати — на оперативній роботі.  

— Вона сильніша, ніж ти думаєш. Не варто її недооцінювати.  

Голлі! Знову ця Голлі!.. Я почула, як зачинилися двері обох кімнат. Обережно опустила своє тіло вздовж ящика. А тоді, дочекавшись цілковитої тиші, стала на коліна, вхопилася за ліжко й підвелася.  

Яке холодне виявилось це ліжко! Тепер я була надто близько до Смертного Вогню, щоб почуватися спокійно. Я подумала про темну пропечену пляму під покривалом. Пригадала обличчя темноокої дівчини. І тоді, мов електрична іскра, по моїх пальцях пробіг звук із минулого. Він проскочив крізь мої зуби, очі. йтоді...  

   

Темрява. Чути лише дитячий голосок — високий і тонкий: — Джесіко, де ти? Пробач. Я вже йду.  

Темрява мовчить. Відповіді немає. Проте дещо я все-таки відчуваю: поряд у кімнаті є щось лиховісне, холодне. Воно ховається в пітьмі... Позбавлене життя, воно прагне поглинати інших. Зовсім нещодавно, звільнившись із свого полону, воно скуштувало життя й випило його до дна...  

— Я тут, Джесі. Зараз прийду й допоможу.  

Воно напружилось у чеканні. Від нього розходяться хвилі холоду, огортаючи стіни.  

— Не ображайся, — просить дитина. Ось на сходах лунають кроки. Відчиняються двері...  

А далі? Дитячий крик. Холодна примара росте й нахиляється вперед, я відчуваю, як вона радіє. Несподіваний скрегіт металу. Ще гостріший і дужчий холод—холод заліза. А потім — зупинка. Шаленство. Біль, мішанина вигуків і прокльонів. Удари, що ріжуть, колють, розтинають нутрощі. Примара розривається на шматки, втрачає свою первісну силу. Її охоплюють горе й гнів.  

І нарешті...  

Майже нічого. Холодна, голодна, лиховісна примара зникає.  

Залишається тільки дитячий голос у темряві. Дитина схлипує й кличе сестру на ім’я:  

— Джесіко... Пробач... Прости...  

Голос дедалі слабшав, віддалявся, повторював ті самі слова, аж поки я перестала його чути. Він відплив назад, у минуле. А я. піднявши голову, виявила, що знову бачу перед собою світлу хмаринку над порожнім матрацом, а рукою досі міцно тримаюся за ліжко. Я змусила себе розтиснути пальці. За вікном було темно. Я стояла біля ліжка на колінах, і вони мені страшенно боліли.