Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Навіть потім, коли вщухло відчуття самотності й туги, мені знадобилася ціла вічність, щоб оговтатись, підвестись, відчинити двері й вислизнути на сходи. А що, як він почує? Що, як він вийде із своєї кімнати просто зараз, коли звуки смерті його сестри досі лоскочуть мені кінчики пальців, коли його дитячий голос досі лунає в моїх вухах? Що мені тоді робити? Що я скажу йому?  

Проте двері так і не рипнули. Я тихенько проминула Локву- дову спальню, глибоко зітхнула з полегшенням і вирушила до себе на горище.  

Аж туту мене за спиною щось грюкнуло. Чийсь голос окликнув мене на ім’я.  

Ні Костогроми, ні навіть Безногі так не лякали мене.   Я

   обернулась і притулилась плечем до стіни, тремтячи всім тілом.  

— Це ти, Джордже? А мене замучила спрага. Я ходила на кухню випити води...  

— Що? — неуважно перепитав Джордж, у чиїх руках був цілий стос паперів, а з-за вуха стирчала ручка. — Послухай- но, Люсі. Я зрозумів, що тут коїться...  

— Мені просто хотілося пити! Слово честі! Я, мабуть, переїла солоних чипсів і... Ой, ти, напевно, мав на увазі оту навалу в Челсі?  

Я помітила, як Джорджеві очі зблиснули за скельцями окулярів.  

— Так, — відповів він. — Саме навалу. Я розкусив цей горішок. Люсі. Я все вирахував. Тепер я знаю, звідки це почалося.  

     

 

   

— Просто дивина, як корисно думати, лежачи в ліжку, — сказав наступного ранку Джордж. — Це найкраще місце для міркувань. Я працював з мапами й документами, які віддав мені Кіпс, — із тими самими, де зібрано звіти про сутички з Гостями в Челсі впродовж кількох останніх тижнів. А перед тим я довгенько нишпорив в архіві. Та лише тоді, коли ти лежиш у ліжку й розмірковуєш, у тебе в голові складається ціла картина.  

— І вона в тебе склалась? — запитав Локвуд.  

— Еге ж. Зараз вона в мене готова.  

Ми втрьох сиділи в кухні за сніданком. Кухлики, слоїки з варенням та рештки грінок уже було прибрано зі стола, а ми сиділи в робочому вбранні, жодних халатів чи пожмаканих футболок. Голлі Манро, яка саме скінчила пилососити в конторі, вловила дух напруженого чекання, що саме запанував у кухні, поклала на таріль щойно спечені медові коржики й поставила їх посередині нашої «скатертини мислення». Ми знову взялися до кухликів з чаєм, а Джордж — іще й до теки   з

   документами. Настала година його тріумфу.  

Нам пощастило, що натхнення відвідало Джорджа саме зараз. Це дало мені змогу відсунути спогади про минулу ніч у найдальший закуток свідомості — чи принаймні спробувати це зробити. Проте щоразу, коли я дивилась на Локвуда, такого спокійного, впевненого, я мимоволі здригалася, бо в моїй пам’яті досі лунав невтішний дитячий голосок. Я ніяк не могла забути відлуння гніву та відчаю, що огорнули хлопчика, відлуння його пристрасного бажання помститися за сестру. Він і   тепер,    багато років потому, присвячував кожен свій вчинок цій помсті.  

ІЦо ж, мені хотілося більше дізнатись про Локвуда, і я це зробила. Мені вдалося підслухати його минуле. От тільки щасливішою — як, правду кажучи, й мала передбачити, — я від того не стала.  

Через те я раділа першій-ліпшій нагоді облишити ці невеселі думки.  

Джордж розкрив свою теку, дістав горішній аркуш і, розгорнувши його, поклав перед нами на стіл.  

— Ну, що ви на це скажете? — запитав він.  

То була мапа району Челсі — така сама, як над столом у Барнса, тільки почеркана нерозбірливими Джорджевими кривулями. На мапі, вздовж Темзи й вулиці Кінґс-Роуд, було позначено всі місця, де за останні кілька тижнів з’являлись привиди. На відміну від мали в конторі ДЕПРІК, ці місця Джордж позначив не різними кольорами, а чіткими червоними колами, й цих кіл там було кілька десятків, а може, й сотень. Подекуди ці кола просто зливалися, скидаючись на розпливчасті чорнильні плями.  

Ми довго дивились на ці позначки.  

— Ну... — нарешті промовила я. — Картина нівроку строката.  

— Колись я вже бачив щось подібне, — зауважив Локвуд. — У дитинстві, на власній шкірі, коли слабував на кір. Пробач мені, Джордже, але я щось нічого тут не розумію.  

Джордж поправив окуляри і всміхнувся:  

— Авжеж, не розумієш. І старий недотепа Барнс так само, тому він і марнує час. Це мапа навали привидів у Челсі. Станом на позаминулу ніч. Так, я згоден, що тут не видно ніякої системи. Єдине, що тут можна зробити, — спробувати знайти географічний центр навали й шукати саме там. Ось він на розі Кінґс-Роуд і Сідней-стріт. Саме там Барнс і веде свої пошуки. Зате нам тепер відомо, що це   несправжній    центр.  

Він помовчав, куштуючи спечений Голлі коржик. Тим часом сама наша напарфумлена помічниця жадібно, як і всі ми. ловила кожне Джорджеве слово. Джордж тим часом намагався поводитись якнайспокійніше, тихенько вмочуючи коржик у чай. та було помітно, що в його душі просто-таки вирує нетерплячка. Напруження, що накопичилось у ній за останні дні впертої праці на самоті, мимоволі перекинулось, як електрична іскра, й на всіх нас. Нарешті Джордж знову тицьнув своїм товстим пальцем у малу. Ми хутко схилилися над нею.