Локвук & Ко. Примарний Хлопець

— Не знаю, Джордже... Чумне кладовище, бомбардування — це дурниці. До того ж із тими Гостями попрацювали агенти...  

— Це ще не все, друзі! Є якісь інші припущення?  

— Смертні кари! — вигукнула я. — Повішення, задушення, четвертування! І взагалі... е-е... тортури...  

— Чудово, чудово! Тільки не поспішай! Це все справді там відбувалось. Тільки спробуй назвати це місце точніше.  

— Секта окультистів?  

— Ні, без цього тут обійшлося. Ану, подумай, де могли відбуватися всі ці огидні речі?  

— В’язниця! — мовила Голлі Манро, змахнувши зі своєї сукні невидиму порошинку.  

— Саме так! — оглянув нас усіх Джордж. — В’язн   иця    Точ   ніш   е кажучи, Королівська в’язниця. Відома пекельна діра, заснована ще 1213 року за наказом короля Джона. Кажуть, ніби він навмисне звелів побудувати її за міськими мурами, щоб моторошні крики в’язнів нікому не заважали.  

Я показала на чорний прямокутник, що позначав на мапі магазин Ейкмерів:  

— То в’язниця була саме тут?  

— Достеменно цього ніхто вже не знає. Її зруйнували ще за Тюдорів. у шістнадцятому столітті. Відомо лише, що вона стояла десь на західному кінці Кінґс-Роуд. а поряд із в’язницею було чумне кладовище. Отже...  

— Отже, тепер нам зрозуміло все! — в очах Локвуда зблиснули вогники. Він нетерпляче потер руки. — Це мене справді зацікавило. Якщо магазин Ейкмерів стоїть на місці давньої середньовічної в'язниці...  

— Не простої  

середньовічної в'язниць —

   додав Джордж. — а найстрашнішої навіть для тих часів. Потрапити туди було все одно, що померти, й нікому невідома доля тих, кого кинули туди з королівської волі. Вони просто зникали. Та й доля самої в'язниці була нещаслива. Двічі вона горіла, а за часів Селянської війни її розграбували повстанці після того, як винищили всіх вояків, що засіли там. наче в фортеці. За тих часів тут було суцільне болото, тут без упину громадилися мул та бруд, принесені Темзою. Багато в'язнів хворіло й помирало. їхні тіла просто кидали в річку. До того ж тут було не тільки брудно, а й тісно. Наприкінці свого існування в'язниця зробилася чимось на зразок лікарні, тут утримували прокажених та інших заразних хворих. За Тюдорів лондонська влада просто викинула їх усіх помирати на болота і зрівняла Королівську в'язницю з землею. Навряд чи знайшлося багато людей, охочих помилуватись цим видовищем.  

Ми мовчали, розмірковуючи над почутим,  

— Еге ж, не найкраще місце для недільної прогулянки, — нарешті промовила я. — Дякую, що попередив...  

— Зате  

чудове

   місце для появи нових Гостей, — зауважив Локвуд. — Мені цікаво лише одне: чому привиди не займають сам магазин. Блискуча робота, Джордже! Нам залишається тільки піти й поглянути самим, — він усміхнувся й додав: — Цього разу нам знадобиться допомога. Якщо бодай половина Джорджевої розповіді правда, то втрьох ми там не впораємось.  

— Ти хочеш узяти з собою ще й Голлі? — поглянула я на нього.  

Примарний хлопець. Частина V  

— Я залюбки піду. — запевнила Голлі Манро.  

Локвуд трохи повагався:  

— Ну. якщо ти хочеш. Голлі. то чому б і ні? Дякую за хорошу думку. Люсі. Тільки я мав на увазі соліднішу команду, щоб ми могли розділитись на невеличкі групи, — це дозволить нам швидше оглянути магазин. Доведеться, мабуть, звернутись до ДЕПРІК, попросити прикріпити до нас ще десяток-півтора агентів... Щоправда, з цим можуть виникнути проблеми, — він рішуче підхопився, відсунувши вбік стілець. — Голлі. якщо ти залишишся тут і підготуєш нам знаряддя, ми втрьох підемо умовляти Барнса.  

— Невже ти сподіваєшся, що він допоможе нам? — запитав Джордж.  

— Барнс, звичайно, неповоротько, — погодився Локвуд. — Та коли я покажу йому наші знахідки, він діятиме досить швидко. Він знає, що ми чудова команда, — він підморгнув нам. — Не переймайтесь. Так, між нами трапляються розбіжності, але він шанує нас, а ми — його. Якщо Барнс вагатиметься. я побалакаю з ним як слід. Тож нікуди він не подінеться.  

   

— Бовдур! Цілковитий, несосвітенний бовдур! — бурчав Локвуд. — Йолоп вусатий! Сліпий недоумок! Блазень! Дурило! Ненавиджу його!  

— То чим закінчилася зустріч осіб, що так шанують одна одну? — поцікавився Джордж.  

Ми сиділи на Слоун-Сквер, біля робітничого клубу Челсі. перетвореного нині на штаб-квартиру ДЕПРІК. Коли Локвуд пішов туди переговорити з Барнсом, ми з Джорджем залишились чекати його надворі. Влаштувались за столиком біля фургона з гарячою їжею й нині саме міркували, чи не взяти ще по порції чаю з сосискою. Отут Локвуд і повернувся — зуби стиснуті, щоки палають, — і впав на стілець поруч із нами.  

— Його це не цікавить. — пояснив він. — Цей бовдур знати нічого не хоче!  

Джордж здивовано вирячився:  

— А що він думає про магазин братів Ейкмер? Про мої матеріали?  

— Нічого. Він навіть не поглянув на них.  

— На мої чудові мапи? — Джордж навіть забув куснути свою сосиску. — Він хоч якось пояснив це тобі?