Локвук & Ко. Примарний Хлопець

— Ні. все гаразд, — запевнила я, піднімаючи руку. —Ходімо краще шукати Вернона. Час нині працює проти нас.  

—Так. я знав, що ти це скажеш. Знаю, яка ти сильна. Добре... Тільки будь обережна.  

— Це неважко. — відповіла я. — Тільки... ти   справді

   хочеш, щоб ми знову працювали в парі з Голлі?  

Він усміхнувся:  

— Авжеж. Ви чудово доповнюєте одна одну.  

— Аж ніяк. Я не можу сказати про неї нічого доброго.  

Локвуд вирячив очі:  

—Доповнювати — не значить говорити. Люсі! Якби ти знала, що часом каже про тебе   вона...

   то вкрай здивувалася б. А команда з вас якнайкраща — чи до вподоби це тобі, чи ні. А тепер замовкни й берися до роботи, — він відвернувся й зник у темряві.  

Це було все. що він спромігся сказати мені на прощання. Перед нами пролягали різні дороги...  

Шукати зниклого товариша-агента в будинку, повному привидів. — річ не дуже весела. Ба більше — надзвичайно складна. З одного боку, тобі доводиться проводити спостереження на психологічному рівні (без цього не можна — в кожній залі цього клятого магазину плавають Тіні: не наближаються, але й не зникають! А ще тут відчувається щось набагато сильніше й небезпеч   ні т   е!), а з іншого — просто дивитись і слухати, сподіваючись побачити або почути Бобі Вернона. Насправді ці два методи несумісні один з одним: зосередишся на одному — пропустиш другий, і навпаки. А зрештою тільки й залишиться, що дратуватись і хвилюватись.  

Найбільше мені тут не подобались відкриті зали й порожні темні простори в кінцях проходів. Там я увесь час боялася знову побачити постать, що виповзає рачки мені назустріч.  

Невдовзі подвійне навантаження почало даватися взнаки. Ми з Голлі замовкли й спілкувались тільки на мигах. Ми проминули відділ косметики, потім ві   дділ    оберегів на першому поверсі, а далі піднялися північними сходами на горішній поверх. У відд ілі канцелярських товарів не було ні Гостей, ні Бобі Вернона, в конференц-залах так само. За мовчазною згодою ми зійшли на четвертий поверх — той, де щез Бобі, — і опинилися серед канап, стільців і столів, розставлених у вигляді неоковирних пародій на справжні кімнати. Часом ми тихенько кликали Бобі, ніби побоюючись порушити мовчанку, та здебільшого лише дивились і слухали. Ми зазирали до шаф. скринь, комірчин. Чули, як кличуть його наші товариші, проте всі звуки та обриси речей тепер видавались нам підозрілими, тож ми намагались триматись від них якнайдалі. Бобі Вер- нона ніде не було.  

Так ми дістались до майданчика з ліфтами й головними сходами.  

— Погана річ, — зауважила Голлі Манро. — Спробуймо на третьому поверсі.  

Череп у моєму рюкзаку деякий час мовчав — саме відтоді, як я побачила постать із хмарою павуків. Аж тут я відчула його присутність у себе за спиною.  

— Якщо ви зараз покинете його, він помре, —

   промовив череп.

 

— Але ж його тут немає. — відповіла я вголос, анітрохи не зважаючи на спантеличений погляд Голлі Манро: їй здавалось, ніби я розмовляю з порожнечею. — Ми вже все обшукали.  

— Все? Ти певна?  

Я озирнулася. Сходи, стіни... кремовий мармур, панелі червоного дерева... У нас за спинами тьмяно поблискували двоє мідяних ліфтових дверей. Електрику було вимкнено. Де тут іще шукати? Вернон не міг ні поїхати звідси ліфтом, ні навіть відчинити його двері!  

І все ж таки... Я впритул підійшла до ліфтів і прислухалась. Мені здалося, що я чую звідти приглушений стогін.  

— Бобі! — вигукнула я. —Ти чуєш мене?!  

— Він не   може    там бути, — обізвалася Голлі Манро. —Адже електрику...  

— Тихше! Він, здається, відповів мені. Я чую його голос!  

Я натискала кнопки на стіні. Марно. Щоправда, в моєму рюкзаку був чудовий засіб проти вимкненої електрики.  

— Ломик? — Голлі аж позадкувала. —Ти думаєш, пан Ейк- мер...  

— Чхати мені на Ейкмера! Він казав, що тут немає привидів! Замовкни й допоможи мені!  

Я застромила ломик у двері ліфта й напружилась. Голлі скривилась і, не дивлячись на мене, теж налягла на метал. Ми зібрали всі свої сили, та спочатку це ні до чого не привело. Потім усередині щось клацнуло, й двері відчинились. Не дуже широко, десь на чверть, проте нам вистачало й цього.  

У ліфті було темно. Знизу лунав немічний стогін.  

Промінь мого ліхтарика висвітлив порожній простір ліфтової шахти — замащені цегляні стіни, чорні петлі кабелів, — однак самого ліфта на місці не було. Коли ж ми нахилились і поглянули вниз, то побачили покрівлю ліфтової кабіни десь футів за шість під нашими ногами. А на покрівлі, підібгавши гострі коліна й міцно обхопивши їх руками, скрутився самотнім клубочком Бобі Вернон. Вигляд у нього був, правду кажучи, не дуже.  

— Що це. в біса, сталося з ним?! — не витримала я. — Потрапив у примарну пастку?  

— Ні. Бачиш у нього подряпини на обличчі?  

Вернон заморгав, коли йому в очі вдарив промінець ліхтарика. А потім кахикнув і тихо промовив:  

— Я забив голову. І ногу, здається, зламав...