Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

— Ну. тут я вже не певна... — зненацька я завмерла, вперше почувши, як змінилось потойбічне дзижчання. На мить воно вщухло, а потім залунало ще дужче. Ми пройшли повз іржавий захисний ліхтар, що стояв на пагорбі, й спустилися схилом, опинившись нижче від церковного двору. Над нашими головами темнів живопліт, що оточував кладовище. — Чи не могли б ми на хвилинку піднятись до церкви? Здається, я щось відчула...

— Звичайно, — Локвуд узяв мене за руку й допоміг піднятись крутим схилом. —Ход імо, подивімось. Якщо вірити Денні Скіннерові. то саме зараз із могил повинні вставати мерці.

Проте поки що на кладовищі все було спокійно. Надгробки біліли в місячному світлі, наче велетенські зуби. Звідти, де ми стояли біля живоплоту, було чудово видно все кладовище — від невисокої церкви до кам’яної брами з протилежного боку. Я прислухалась. Потойбічний шум справді став інакшим, переривчастим.

— Лише одне маленьке питання до тебе, Люсі, — сказав Локвуд. — Про нас із тобою. Ти й досі моя клієнтка? Чи повинен я заплатити тобі за нинішню роботу? Щось я геть

— Правду кажучи, я й сама заплуталась... — відповіла я, і в мене затьохкало серце в такт із далеким переривчастим дзижчанням. У роті в мене зненацька пересохло. Чому? На кладовищі начебто нічого не змінилося...

— Нам треба прийти до якогось рішення, — провадив Локвуд.—Зараз ми просто допомагаємо одне одному. Я допомагаю тобі знайти череп і знешкодити Вінкменів, а ти допомагаєш мені тут, у селі, й це триває водночас. Ми повинні визначитись із нашими заплутаними стосунками — хто клієнт, а хто агент. Або можемо вчинити набагато простіше, якщо...

Я його не слухала. Я хитнула головою й підняла руку.

Місячне світло вигравало на чорних каменях дзвіниці. Замовкло шурхотіння якихось нічних тваринок у живоплоті. Ущух вітерець. Тиша огорнула осяяні місяцем надгробки... і я несподівано відчула, що ми тут не самі. А поглянувши на Локвуда, я зрозуміла, що він відчуває те саме.

Ми подивились на церковний двір...

Щось наближалося до нас із-за надгробків.

Спочатку воно рухалось ледь помітно—так. що його легко можна було прийняти за тінь від гілки тиса, який височів за церковною огорожею. Потім з’явилася згорблена спина, масивні плечі й неоковирна голова, що крутилася, озираючись на всі боки. Постать розкинула руки й повільно рушила вперед на величезних ногах — один крок, ще один... Через огорожу нас ніби залило величезною хвилею крижаної солоної води.

—Тільки поглянь, який здоровило, — прошепотів Локвуд.

Привид людожера з Ілінґа теж був великий — пам'ятаю, як мене вразили його розміри й міць, хоч я бачила його лише скоса, крізь кухонні двері. Проте ця істота виявилась набагато більша — вища, товща, з дивними негнучкими ногами, які вона переставляла так повільно, ніби пробиралась через густу патоку. Його порухи були геть незграбні й водночас дивним чином заворожували. За своє життя я бачила всяких привидів. Бачила Костогрома, що гнався за мною крутим бетонованим схилом. Стояла на даху хмарочоса, коли довкола мене кружляли, мов общипані шуліки, Духи-Ревуни. Одне слово, зустрічалась із вельми неприємними ГЬстями. Проте ніколи не бачила нічого більш чужорідного й химерного за цю велетенську постать на церковному дворі.

На відміну від багатьох проявів, ця постать не випромінювала ні потойбічного світла, як. скажімо, той-таки Осяйний

Хлопчина, ні темряви, як привид повішеного пекаря на луці. Вона не здавалась ні щільною, як Спектр, ні трохи спотвореною. як Примара. Вона була з сірої прозористої каламуті. крізь яку можна було розгледіти надгробки й хрести за її спиною. Руки, ноги й голова здавались розпливчастими, ледве помітними: часом їх можна було розрізнити хіба що за коливанням повітря. Та водночас обриси постаті мерехтіли язичками потойбічного вогню, а з її спини курився густий дим. що стелився між надгробками, наче плащ циркового фокусника.

— Такого я ніколи ще не бачила, — прошепотіла я. — Що це?

Локвуд не відповів. Він уважно стежив за шлейфом диму, який залишала за собою Тінь. А далі, не повертаючи голови, схопив мене за руку, а другою рукою показав уперед.

Я поглянула туди, й мені пересохло в роті. Величезна Тінь посеред церковного двору була вже не сама. За її спиною з-під землі піднімались інші фігури, що стояли поряд із хрестами та кам'яними ангелами, купчились коло надгробків — кощаві, в лахмітті своїх саванів. Тут були Причаєні й Спектри. Мандрівні Вогні й Томи-Тіньовики — десятки привидів різних типів, що зібрались ніби на якусь химерну раду мерців. Вони не зводили своїх очей з Тіні, що крадеться, яка поволі прямувала вперед, не звертаючи на них уваги. Ось вона пройшла крізь кам’яну кладовищенську браму і попрямувала путівцем до гаю.

Спочатку все було тихо.