Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

У перші кілька секунд нам важко було розгледіти постать — заважали яскраві язички полум'я, що ореолом оточували її. Поверхня Тіні була гладенька, вкрита шаром льоду в блакитних прожилках. На превеликий мій жах, Тінь не мала обличчя—лише дві тонкі щілини замість очей. На зріст вона була велетенська — принаймні на голову вища за рот-велівських операторів, що обступили її й поливали соляними струменями із своїх пістолетів-розпилювачів. Рідина, потрапляючи на поверхню Тіні, тут-таки оберталась на хмарини шиплячої пари. Порипуючи суглобами, постать повільно просувалася уздовж ланцюга, хапаючись за нього руками. Шматки льоду падали на землю, язички полум’я помалу згасали. Тепер я розібрала, що руки й ноги Тіні, сховані досі під льодом, зроблені з залізних частин, подекуди склепаних, подекуди скріплених шарнірами. Нижню частину тулуба оперізували залізні смути; груди закривали широкі довгасті пластини, з’єднані між собою металевими кільцями, які визирали з щілин між пластинами. ГЬлову було покрито незграбним товстим шоломом. Шолом кріпився до обладунку болтами й не мав, як і решта деталей, жодних прикрас — усе важке, потворне й брутально-практичне.

Поблискуючи залишками язичків полум’я, постать дійшла майже до залізної жердини і там, хитаючись, зупинилась. До неї під’їхав металевий візок, і оператори в захисних костюмах узялися до роботи. Руками у великих рукавичках вони відмикали замки, повертали важелі. Забороло шолома, клацнувши, піднялось угору, й з-під нього визирнуло смертельно бліде обличчя.

Дотепер у мене ще залишались деякі сумніви, та зараз вони остаточно розвіялись. Так, це була Тінь, що крадеться, оточена димом і вогнем, яка нещодавно блукала церковним двором. Проте вона виявилась не привидом, а людиною. Звичайнісінькою живою людиною в залізному обладунку.

Ця людина була така зморена, що ледве стояла на ногах. Оператори метушилися коло неї, наче мурашки коло своєї матки, — підхопили під здоровенні металеві руки і обережно поклали на візок. Електромотор тихо загув, і візок поїхав до найближчого проходу, а за ним рушила вся ротвелівська команда.

Сам Стів Ротвел спокійненько стояв собі збоку й спостерігав за всім, що діялось. Потім нагвинтив ковпачок на свою баклагу, потер кінчик носа й неквапом подався за колегами.

Брязнули двері. Зала спорожніла.

Увесь цей час я стояла нерухомо. Здавалось, у мене навіть язик у роті затерп.

— Локвуде... — ледве прохрипіла я. — Цей чолов’яга в обладунку... Ти справді думаєш, що він...

— Зачекай, — хитнув він головою. — Захисна накидка з тобою?

— Так.

— Надягай її.

Розшморгнувши торбину, я витягла накидку, а Локвуд тим часом розгорнув свою. Червоне й синє пір’я заблищало в світлі ламп.

— Без захисту до кола підходити не можна, — зауважив він. — А це — наша єдина нагода розвідати, що тут і до чого. Ми повинні поглянути на це зблизька.

Вибравшись із схованки, ми попрямували до центру зали. Всередині залізного кола, в туманному стовпі, ще й досі сновигали сірі примарні тіні. В мої скроні знову вдарила хвиля потойбічного шуму. А ще лут було нівроку холодно, тож ми з Локвудом натягли рукавички.

Навіть наблизившись до кола впритул, не можна було розгледіти його протилежного краю. Над колом висіло густе марево, в якому тонув невидимий другий кінець ланцюга.

— Людина заходить до цього кола, — бурмотів Локвуд. — Одягнена в захисний обладунок... проходить через це велетенське Джерело... Що ж вона тут робить? Що шукає й що знаходить?

— Пам'ятаєш, як Джордж говорив про джинси? — нагадала я. — Джерела—це місця, де матерію, що розділяє світи, протерто до дірок. Якщо з'єднати докупи кілька Джерел, ці маленькі дірки стануть великим вікном до потойбічного світу. Тож. якщо Джордж має рацію, то це вікно повинне бути величезним. І вони намагаються в нього зазирнути... — Ця думка здалась мені такою неймовірною й небезпечною, що я навіть не наважилась висловити її до кінця.

Проте Локвуд стояв і спокійно дивився в коло.

— Так. Якщо це справді вікно.

Він додав щось іще, та я його вже не слухала, бо крізь дикий потойбічний гомін до мене долинуло моє власне ім’я.

— Люсі..

— Череп! — вигукнула я. — Я чую його!

Я підійшла до самісінького краю залізного кола, розглядаючи тіні, що кружляли в ньому. Яка з цих сірих, рухливих тіней — мій череп? Сказати це було неможливо...

— Ти певна, що чуєш його? — навіть Локвуд із його чудовим Слухом нічого не міг розчути за гомоном, що лунав з кола. Я. правду кажучи, й сама здивувалась, що змогла вловити серед нього один-єдиний голос.

Аж тут зненацька він повторився:

— Люсі..

Я здригнулась.

— Здається, мій Слух постійно розвивається, — зауважила я. — Я, вочевидь, навчилась налаштовувати його на певну хвилю...

— Може, це й так, — обізвався той самий голос. — Тільки я не в колі, а тут, поряд.