Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Сила, з якою масивні ланцюги відштовхували їх. була така потужна, що привиди здавалися сірими розмитими постатями, які тулились один до одного й сновигати всередині кола, наче зграйки рибок у величезному акваріумі. Хоч які вони були бліді, це не завадило мені розгледіти, що то були не Тіні, й не Причаєні, й не якісь інші кволі Перші Типи. Ні, то були сильні, люті духи, — це їхню спільну енергію я відчувала ще з першої хвилини прибуття до Олдбері-Касл.

Усередині залізного кола громадились купою Джерела цих привидів. Вони лежали просто на землі, під зграєю примар, що без упину ширяли над ними. Я тут-таки зрозуміла, що ці Джерела вкрадені з крематорію, куплені в торговців артефактами, зібрані з усього Лондона. Зараз їх вийняли з захисних склянок і звалили докупи в колі, щоб утворити єдине Джерело неймовірної потужності.

Десь тут мав лежати й мій череп, та я ніяк не могла відшукати його. Узагалі все. що було всередині кола, здавалось дивовижно розмитим, ніби промені світла, потрапляючи за межі кола, якимось химерним чином викривлялись. Ніби стовп густого туману здіймався в центрі ангара. А може, це скидалось на те. як бачить світ короткозора людина без окулярів: коли я дивилась у коло, мені дуже кортіло протерти очі. А ще дужче — просто відвести погляд убік.

— Що вони роблять тут, ці бовдури? — пробурмотіла я. — І навіщо?

Локвуд смикнув мене за руку:

— Поглянь на ланцюг. Люсі. Це все, здається, через нього.

Недалеко від краю дерев'яного майданчика, на якому ми стояли, з землі стирчала металева жердина. До неї, десь на рівні мого плеча, було прикріплено не дуже товстий ланцюг. Він тягся. не провисаючи, через край залізного кола й далі, над Джерелами. Через оптичні химери всередині кола, про які я вже згадувала, не можна було зрозуміти, куди саме цей ланцюг іде далі. Зрозуміло, що його другий кінець теж мав бути до чогось прикріплений, але де й до чого саме — я сказати не могла. Залізний ланцюг відлякував ГЬстей, що перебували всередині кола, принаймні мені було видно, що жоден привид поряд із ним не ширяв.

Цей ланцюг, напевно, мав якнайважливіше значення, бо всі чоловіки й жінки з Інституту Ротвела — я їх нарахувала дванадцять. — стояли біля тієї металевої жердини. Дехто мав у руках теки й записники, дехто був убраний у білі халати — як ті чоловік і жінка, що пройшли повз нас із лабораторії до арсеналу; на інших були міцні захисні костюми з пластиковими шоломами й великими рукавичками. Серед них я побачила й пана Джонсона з його текою — він метушився серед співробітників, звіряв щось за їхніми нотатками, раз по раз поглядаючи на секундомір. Був у залі й Стів Ротвел — убраний так само в захисний костюм і шолом, він вирізнявся з-поміж усіх своєю кремезною постаттю, блискучою рапірою на поясі та виглянцюваними черевиками. Він стояв трохи віддалік і сьорбав щось із невеличкої срібної баклаги.

Усі вони стояли й чогось чекали.

Локвуд прошепотів мені на вухо:

— У колі хтось є.

— Ти бачиш його?

— Ні. Потойбічне світло заважає. Але ланцюг дозволяє безпечно пройти через коло... — він прикусив губу. — Більш-менш

безпечно. Якийсь захист усе одно потрібен.

— І що ж цей «хтось» робить у колі?

— Це ми скоро з’ясуємо. Ти ж чула, що казали ті двоє. Все повинно відбутися в найближчі хвилини.

Ніби на підтвердження Локвудових слів за нашими спинами брязнули двері, що вели до арсеналу, й ми побачили чоловіка та жінку — тих самих, що поспішали приєднатися до своїх колег. Тієї ж миті задзвонив секундомір у руці пана Джонсона. Цей різкий звук примусив мене здригнутись. Джонсон вимкнув дзвоник. Усі втупилися в ланцюг.

Нічого не відбулось.

Стів Ротвел ще раз ковтнув з баклаги.

Ланцюг шарпнувся.

І вся Ротвелова команда — так, ніби хтось клацнув вимикачем, — гарячково взялася до роботи. Чоловіки з металевими циліндрами на спинах підняли пістолети-розпилю-вачі й стали широким півколом круг жердини.

Ланцюг уже не шарпався, а дико витанцьовував. Привиди в залізному колі стривожились, засновигали туди-сюди без усякого ладу, а тоді посунули геть від ланцюга.

У химерному серпанку всередині кола з’явилась тінь — спочатку бліда, вона дедалі більше темніла й росла. Пересувалась вона скрадливо, навіть ніби боязкувато: тіло в неї було величезне, з неоковирною головою, охоплене язичками холодного полум’я. Тінь поволі наближалась — аж тут зненацька вщухло потойбічне дзижчання, що лунало з кола. Серед цілковитої тиші, без найменшого вагання, тінь підійшла до залізного бар’єра.

Ми з Локвудом тихо зойкнули. За одну-єдину мить, із металевим гуркотом, через ланцюг перелізла огорнута полум’ям Тінь, що крадеться.