Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Розмова з черепом затримала мене, та я все одно запізнилася б. Минулої ночі на Північній лінії метрополітену з'явився Спектр, і тепер там працювала команда агентів, посипаючи все сіллю, тож метро було зупинено. На Черінґ-Крос я потрапила на п’ять хвилин пізніше, ніж треба, і, лаючись та відсапуючи, побігла Стрендом до Будинку Фіттес. перед яким урізалась у натовп людей, що прийшли до компанії просити допомоги: здебільшого то були мешканці будинків, де з’явились привиди, чи просто доведені до відчаю городяни, — такі натовпи збирались тут постійно. Ще п’ять хвилин я завзято протискалась до входу, де мені довелось пояснювати набурмосеному швейцарові, хто я така. Усе це нагадувало низку перешкод, які мусить подолати герой чарівної казки. На цей час я запізнювалась уже на п'ятнадцять хвилин. Навіть після розмови зі швейцаром мені не пощастило — защемило вхідними дверима краєчок куртки, який я висмикнула лише з другої спроби.

Аж нарешті я опинилась у вестибюлі. Тут на мене чекала нова перепона — довга стійка, за якою вишикувались однаковісінькі ошатно вбрані портьє із змащеним бріоліном волоссям. Усі вони поглянули на мене з однаковими байдужими усмішками.

Я поправила спідницю, відгорнула назад волосся, спробувала — хоч і даремно — витерти спітніле чоло рукавом і заговорила:

— Доброго ранку! Я...

Портьє, що стояв найближче, негайно обізвався:

— Доброго ранку, панно Карлайл. Проходьте, будь ласка, сюди. Ваші колеги вже чекають на вас у головній залі. Панна Фіттес невдовзі прийме вас.

Я зітхнула з полегшенням:

— Дякую. Я знаю дорогу.

У вестибюлі я проминула залізне скульптурне погруддя давньої знайомої мого черепа — Маріси Фіттес. Пройшла крізь дубові позолочені двері, тупаючи черевиками по холодному мармуру. А далі попрямувала до головної зали, вікна якої виходили на жвавий зранку Стренд. Сонячне світло вигравало на скляних колонах, усередині яких видніли експонати з колекції Фіттес. Усі вони були тут — дев’ять легендарних артефактів, знайдених ще за перших днів існування агенції: дитяча труна з Френк-стріт, металева рука Ґеделя, кістки довготелесого Г’ю Генретті, моторошний зазублений ніж Клепгемського Різника... Ночами привиди, запроторені під скло, світились і плавали всередині колон, проте зараз усе це здавалось нерухомим і безбарвним.

Поряд із колоною, присвяченою навалі привидів у Камбер-ленді, стояли троє й старанно оглядали скривавлену нічну сорочку за склом. Саме зараз, коли я побачила їх, моє серце по-справжньому загупало в грудях. Зараз я почувалася гірше, ніж дві ночі тому, коли полювала за привидом Емми Марч-мент. Хай там яка небезпечна була справа, що її збиралась запропонувати нам Пенелопа Фіттес, саме ця мить лякала мене найбільше. Мить моєї першої зустрічі з колишніми колегами — Локвудом, Джорджем та Голлі Манро.

Я скривила обличчя в гримасі, що мала правити за безжурну усмішку, і підійшла до них. Усі троє озирнулись.

Із Локвудом, звичайно, ми вже бачились, проте сьогодні все було по-іншому. Вчора він був гостем у моєму домі, просив у мене допомоги й почувався так само збентежено, як і я. Сьогодні ж я була сторонньою, а він, як завжди, — головним у своїй компанії. Тож цього разу бентежитись випало тільки мені. Поки я підходила, він здавався спокійним і навіть трохи байдужим — подумки я дуже дякувала йому за це. Він лагідно всміхнувся й промовив:

— Ось і вона! Радий бачити тебе, Люсі.

На Локвуді був знайомий мені вузький темний костюм. Зачесане назад волосся ніби трохи виблискувало бріоліном. Цього я в Локвуда раніше не помічала — здається, до нинішньої зустрічі він підготувався як слід.

До зустрічі зі мною? Ні. Звичайно ж, до зустрічі з Пенело-пою Фіттес!

— Привіт, Локвуде, — відповіла я і обернулась до Джорджа.

Відтоді, як ми востаннє бачились, минуло чотири місяці. Так, то був Джордж Кабінс—друга особа в команді після Локвуда, вчений-самоук, дослідник надзвичайних явищ і славнозвісний нечупара. Нині, як і завжди, на ньому була брудна футболка і обвислі потерті джинси, що кидали виклик і доброму смакові, й законам земного тяжіння. Як я й передбачала, він навіть не спробував хоч трохи зачесатись. На тлі ошатної приймальні Будинку Фіттес він скидався чи то на бородавку на носі нареченої під вінцем, чи то на реп’ях у салатниці. ІЦо ж, є речі й люди, які ніколи не змінюються... і

Проте дещо в ньому все ж таки змінилось, і водночас здивувало мене. Джордж за цей час ніби схуд і змарнів.

І навіть постарів — біля очей у нього з’явилися зморшки. Як це могло статись за якихось чотири місяці? Звичайно ж, агенти раз по раз опиняються на межі життя й смерті, марнують свої юні літа в боях із потойбічними ГЬстями... Одначе я навіть не сподівалася, що це так позначиться на Джор-джеві. Моє серце пронизав гострий біль.

— Привіт. Джордже. — сказала я.