Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

— Так, він збожеволів, — підтвердила панна Фіттес. — Знадобилося шість полісменів, щоб скрутити його — такий він був здоровий і так пручався. Та врешті-решт його все-таки заарештували, повісили й спалили труп, а попіл закопали на в’язничному дворі, посипавши його потім сіллю. Одне слово, було вжито всіх запобіжних заходів, проте якимось чином дух Ґапі — чи, може, його з’їденої жертви, — повернувся на місце злочину. — Вона поринула глибше в крісло і елегантно закинула ногу на ногу. — Прошу далі, пане Барнсе.

Інспектор кивнув:

— Це все сталось у невеличкому будинку в Ілінґу — західному лондонському передмісті. — на вулиці Ліз. Будинок І аггі має № 7. Відтоді, як стався злочин, він порожнює, проте по сусідству досі живуть люди. Донедавна там усе було спокійно. та ось почали з'являтись повідомлення про якісь химерні звуки, що линуть із покинутої садиби, й про страх, який охопив усю околицю. Ми посилали екстрасенсів — усі сліди ведуть саме до будинку № 7.

— До того ж прояви дуже слабкі, — додала панна Фіт-тес. — Самі звуки. Згідно з усіма повідомленнями.

Вона поглянула на мене своїми серйозними чорними очима. Якщо судити тільки з тону її голосу, можна було подумати. ніби Слух—це звичайний, буденний психологічний Талант. Та з її погляду було помітно, що насправді це найцінніша річ у світі.

Її бабуся. Маріса Фіттес, мала неперевершений Слух. Про це. щоправда, знає всякий, хто читав її «Спогади». Кількадесят років тому вона розмовляла з привидами, й ті відповідали їй. Звичайно ж. Пенелопа Фіттес чудово знала й про мою репутацію.

—А що це за звуки? — поцікавився Локвуд.

— Звуки, які видавав колишній мешканець будинку, — пояснив Барнс.

— Пан Барнс попросив мене провести розслідування, — мовила Пенелопа Фіттес, — і я погодилась. Однак моїй агенції ще з зими вистачає незавершених справ, і всі мої найкращі команди нині зайняті. Тоді я пригадала, що є одна невеличка компанія, якій можна було б доручити цю справу. — Вона всміхнулась. — Що ви на це скажете? Якщо ви впораєтесь із цим завданням, то надалі я обіцяю вам ще чимало цікавої роботи.

— Ми залюбки допоможемо вам, — відповів Локвуд.

— Я рада чути це, Ентоні. Ви знаєте, як я захоплююся вашою компанією. Я вірю, що в майбутньому на нас чекають ще більші спільні справи. Сподіваюся, це розслідування зміцнить стосунки між нашими агенціями, й відряджу разом з вами представника компанії «Фіттес».

— Зрозуміло, що свого часу в будинку тривали пошуки Джерела, — додав Барнс. — Будинок оглянули й старанно очистили, одначе щось, судячи з усього, проминули. От ми й хочемо знати, що саме.

— Якщо це все, — підсумувала панна Фіттес, — я відішлю вас до свого секретаря, щоб укласти угоду. Будинок стоїть порожній. Якщо хочете, можете розпочинати роботу вже цієї ночі.

Вона легенько підвелася з крісла. Це було сигналом для нас — ми так само підхопились зі своїх стільців.

Поки тривало прощання, я чекала на друзів збоку біля столика. Його поверхню вкривали фотографії, які чомусь нагадували мені могильні плити. З фотографій на мене дивилися славетні агенти й команди, що позували в якомусь розкішному залі на тлі великого прапора з єдинорогом — емблемою агенції. Усі ці агенти були юні, усміхнені і вбрані в формені сріблясто-сірі куртки. Збоку від них часом стояли дорослі керівники команд. До того ж на деяких фотографіях я помітила літню сухорляву жінку в чорному вбранні, з зачесаним догори волоссям: то була сама Маріса Фіттес. засновниця агенції.

Одна фотографія, відмінна від інших, одразу привернула мій погляд. Знімок був чорно-білий, вицвілий, і на ньому я побачила худорляву чорняву жінку, що сиділа у високому кріслі. Кімната, в якій її фотографували, була повна тіней. Жінка дивилась не в об’єктив камери, а вбік, обернувши голову до світла. Вигляд у неї був сумний, виснажений і хворобливий.

— Це моя мати. Вона померла молодою.

Я сполохано озирнулась. Мої друзі вже виходили з приймальні, проте Пенелопа Фіттес затрималась і зараз стояла, всміхаючись, у мене за спиною. Від неї приємно віяло дорогими парфумами.

— Мені дуже сумно чути про це, — відповіла я.

— О, не треба сумувати. Я майже не пам’ятаю її. Усе наше господарство вела бабуся Маріса. Вона заснувала нашу компанію й навчила мене всього, що я знаю. — панна Фіттес кивнула в бік підстаркуватої жінки в чорному на іншій фотографії. — Моя мила бабуся зробила мене такою, як я є. — Вона торкнулась моєї руки й додала: — Знаєш, Люсі, це я попросила залучити до цієї справи саме тебе.

Я здивовано заморгала:

— Ні. я цього не знала, панно Фіттес.

— Це саме так. Коли ми з Ентоні вперше обговорювали цю справу, він сказав, що ти в нього більше не працюєш. Це вкрай засмутило мене, бо... тільки це між нами, Люсі, гаразд? Бо в агенції «Локвуд і К°» мене зацікавили саме ви з Ентоні, — панна Фіттес мило засміялась, і в чорних її очах спалахнули іскорки. — Він — хороший агент, але твоєю роботою я вже давно захоплююсь. От я й сказала Ентоні: якщо він хоче одержати цю справу, то мусить повернути тебе до своєї команди.