Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

— Привіт. Люсі, — відповів він, і я пильно подивилась на його обличчя. Ні. усмішки я не чекала — її від Джорджа ніколи не дочекаєшся. Його лице, як і завжди, за формою та кольором скидалося на холодний молочний пудинг. І за виразом, до речі, так само. Та придивившись як слід до його окремих рис — вигину вуст, очей за скельцями окулярів, — можна було вловити його настрій. Про те, що Джордж у доброму гуморі, свідчив, наприклад, характерний порух, яким він поправляв окуляри на носі.

Зараз, однак, нічого такого я в нього не помітила.

«Джорджа це просто-таки підкосило...» — пригадались мені вчорашні Локвудові слова.

— Рада з тобою зустрітись, — провадила я. — Ми давно не бачились.

—Та невже? — перепитав Джордж.

— Хоч як це кумедно, та ми щойно розмовляли про те, як зрадіємо тобі, Люсі, —Локвуд ляснув Джорджа по плечу. — Еге ж, Джордже?

— Еге ж. — підтвердив Джордж. — Розмовляли.

—Голлі теж чекала на цю зустріч. Вона багато чула про твою вільну практику, — вів далі Локвуд. — Де ти працювала, з ким... Тебе, здається, і «Ротвел» частенько наймав? Сподіваюсь, потім ти про все розкажеш нам.

Згадавши Голлі, Локвуд махнув рукою в її бік. Я теж поглянула туди.

На від міну від Д жорд жа, гарнюня Голлі нітрохи не змінилась. Навіть покращала за ці кілька місяців. А може, навмисне причепурилась заради такої важливої зустрічі. Сьогодні на Голлі була така вузенька сукенка, що якби я нап’яла її й во-

рухнула плечима, вона геть роздерлася б по всіх швах. А ще ця сукня сягала б мені вище пояса, накривши голову й стягнувши руки, — і тицяйся тоді напівгола, як сліпа дурепа, в стіни. Отака була сукенка. Блакитна — додам для тих, хто полюбляє зайві подробиці.

На відміну від Джорджа й Локвуда, чотири місяці розлуки з якими здались мені вічністю, за Голлі я анітрохи не тужила. Може, через те, що надто часто бачила її на фотографіях у газетах. А може, ще й через те, що цілу зиму Голлі була для мене чимось на кшталт ополонки в мозку, до якої я викидала всі свої похмурі думки. Радше за все, я надто довго просиділа, мов ескімос із вудкою, на краєчку цієї ополонки, без упину вглядаючись у неї.

— Привіт, ГЬллі, — сказала я. — Як ся маєш?

— Чудово, Люсі. Рада знову тебе бачити.

— Я так само. Ти сьогодні гарненька.

— Ти теж. Вільна практика йде тобі на користь. Я завжди стежу за твоїми успіхами. Чула про тебе багато хорошого. Сподіваюсь, що в тебе все гаразд.

Раніше така розмова збісила б мене, бо кожне слово в ній було брехнею. Та невже ця Голлі так цікавиться моїми успіхами? Принаймні менше, ніж маркою моєї зубної пасти. Чи навіть своєї — он як виблискують її зубки, коли вона всміхається! А те, що я сьогодні теж гарненька, так само брехня. Я ж добре знаю, що ніяка я не гарненька! Особливо зараз — розтріпана, спітніла, розчервоніла. Збита з пантелику і всередині, й зовні.

Одначе тут-таки сваритись із ГЬллі мені аж ніяк не хотілось. Краще було вдати, що всю цю брехню я сприйняла за правду.

— Дякую, — відповіла я. — У мене справді все гаразд. От тільки вбрання... Треба було хоч сукню надягти.

— Приміряй оцю, — Джордж постукав по скляній колоні з нічною сорочкою спадкоємиці садиби Камберленд. Ця сорочка була на жінці тієї ночі, коли до її спальні вдерся вбивця.

Локвуд засміявся. ГЬллі — так само. Підхопила їхній сміх і я. зважаючи на своє становище. Джордж, правду кажучи, жартує не так часто. Може, в нього нарешті поліпшився настрій? Я поглянула на його обличчя... Ні. не схоже.

Наш сміх ущух, і запала тиша.

— Цікаво, навіщо було так підганяти нас. щоб потім отут маринувати? — обірвав її Локвуд.

— Ви досі не знаєте, чого від нас хоче панна Фіттес? — запитала я після ще однієї хвилини мовчанки.

— Не знаємо.

— А ви раніше вже працювали на неї?

— Ні. І зараз, до речі. теж. — пояснив мені Локвуд. — Просто часом вона зводить нас із вигідними замовниками.

— Зрозуміло.

—Скільки ти заробляєш?—несподівано запитав Джордж, зирячи кудись у порожнечу між колонами. — Вільна практика — це вигідно чи ні?

— Скільки я заробляю? — трохи сторопівши, перепитала я й пригадала, що досі не надіслала панові Фарнебі рахунок за останню роботу. А без нього мені не заплатять. — Це має для тебе значення?

— Ні. Просто на гроші, які я одержую в Локвуда, прожити неможливо. От я й подумав, що твої прибутки, напевно, зросли.

— Так. трохи зросли. З грошима в мене все гаразд.

— То скільки ж ти заробляєш?

Я розтулила вуста й відразу зімкнула їх, побачивши, як насупився Локвуд. Наша з Джорджем розмова була йому, схоже, не до душі. На щастя, її перервав служник, який оголосив про те, що Пенелопа Фіттес готова прийняти нас.