Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Лідерами у війні з Проблемою були дві великі агенції: «Ротвел», відома своїми новаціями та винаходами, й «Фіттес» — найбільша, найстаріша та найпрестижніша компанія. Пенелопа Фіттес, її спільниця, була особа вельми впливова, проте на публіці з’являлась нечасто — особливо після осіннього замаху на неї — і майже не покидала Будинку Фіттес. Промисловці та політики приходили до неї самі, а для простолюду вона була не живою людиною, а радше символом, знаковою постаттю. Одержати запрошення на зустріч із нею було актом високого визнання з її боку.

Особисті її апартаменти містились на горішньому поверсі будинку, проте заради нас вона вирішила спуститись до приймальні, розташованої недалеко від вестибюлю, тож іти нам урешті довелось недалеко. Приймальня виявилась кімнатою в брунатно-золотих тонах. В одному її кінці, біля вікна, що виходило на Стренд, красувався великий письмовий стіл, що личив би принаймні кабінетові урядовця; крім того, в кімнаті стояли м’які стільці, канапки та інші старомодні розцяцьковані меблі. На стінах висіли численні фотографії, таблиці й колекція старовинних рапір. Повітря сповнював запах мастики для підлоги, дорогого лаку для меблів, а ще кави — на столі саме парував кавник, оточений чашками. Сама Пенелопа Фіттес уже чекала на нас, а за її спиною бовваніла пом’ята і згорблена, як завжди, постать інспектора Монтеґю Барнса з ДЕПРІК — Департаменту психологічних розслідів і контролю.

Панна Фіттес сухо привіталася з нами, потисла нам руки й запросила сідати. Як і щоразу (а я вже двічі мала нагоду бачити її), вона була розкішно вбрана, чудово зачесана й ціл-ком пасувала до вишуканої обстанови кімнати. Це була невимовно приваблива жінка з довгим чорним волоссям, у темно-ліловій оксамитовій сукні, проте ця краса була така незвичайна, що радше тривожила, ніж заворожувала. Чудернацький вигин вуст без жодного сліду помади, бездоганно чиста шкіра, чітко окреслені вилиці й великі чорні очі — все це водночас і вабило, й лякало.

Вони з Локвудом обмінялися звичними для того випадку люб’язнощами. Потім панна Фіттес обдарувала кожного з нас усмішкою й мовила:

— Дякую вам за те. що завітали до мене. У нас із паном Барнсом незабаром відбудеться іце одна зустріч, тож відразу перейдімо до справи. Як я вже згадувала в нашій телефонній розмові. Ентоні. ця справа — вельми цікава, і я хочу доручити її саме «Локвудові й К°». Про неї мене повідомив ДЕІI-РІК. і я тут-таки згадала про вас.

Локвуд кивнув:

— Дякую, мадам. Це велика честь для нас.

Я позирнула на нього: він аж променів усмішкою й переповнився увагою. Зазвичай Локвуд нікому не дозволяв називати себе на ім'я — право на це мали тільки його покійні батьки та сестра. Однак виявилось, що це право поширювалось і на Пенелопу Фіттес, яка витончено, мов кішка, потяглась у своєму кріслі, поки Локвуд дивився, не кліпаючи, на неї.

— Соломон Галі... — сказала вона. — Чи чув хто-небудь із вас про нього?

Ми перезирнулись. Для мене це ім’я було абсолютно порожнім звуком.

— Це. здається, вбивця? — повільно перепитав Локвуд. — То було років із тридцять тому... А хіба його не повісили?

Вуста панни Фіттес розпливлись у задоволеній усмішці:

— Так. так. убивця. І його справді повісили. Одним з останніх — перед тим, як в Англії було прийнято закон про скасування смертної кари. Вважалося, що це має запобігти появі нових привидів... До речі, прийняття цього закону від-термінували на місяць лише для того, щоб побачити, як Галі гойдатиметься на шибениці. Бо він був не просто вбивця, а ще й людожер.

— Отакої, — тільки й промовила я.

Локвуд ляснув пальцями:

— Так, ваша правда... Він, здається, з’їв свого сусіда. Чи навіть двох?

— Чи можете ви пригадати для нас цю історію, пане Барн-се? — кивнула леді інспекторові. Барнс, що стояв за її кріслом у своєму потертому плащі, з пом’ятим обличчям і сивими обвислими вусами, видавався в цьому розкішному місці ще більш чужим, ніж я.

— Одного — запевно, — відповів він. — Запросив його якось завітати на чай. Сусід прийшов і навіть приніс із собою фруктовий торт. Цей торт знайшли через тиждень у нероз-пакованій коробці, на кухонному столі в Ґапі. Це єдине, що залишилось тоді нез’їденим.

Джордж хитнув головою:

— Зловив нівроку ґаву той сусід.

Пенелопа Фіттес тихенько засміялась:

— Авжеж. Бідолаха й не знав, що він сам стане закускою до того чаю. Та ще й обідом на кілька днів наперед.

— Я добре пам’ятаю цю справу, — провадив Барнс, — хоч сам був тоді ще стажистом. Два полісмени, які здійснювали арешт, невдовзі після суду звільнились через те, що їм довелось побачити в тому домі. Багато подробиць тієї справи було засекречено назавжди. Та водночас Соломон Ґапі на суді зізнався, що готував із свого сусіда найрізноманітніші страви — печеню, котлети, фрикаделі й навіть м’ясні салати. Отакий собі людожер-експериментатор.

— Поїхав він, чи що? — спитала я.

— Нікуди він не поїхав. Його ж заарештували!

— Ні, я маю на увазі — поїхав розумом. Здурів. Сказився. Збожеволів!