Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Якщо туч і був колись замок, про який згадують середньовічні хронічки, то він давно вже зник. Путівець, гцо вів від платформи, проходив кам'яним містком через річку, а далі розтинав широченну, зарослою високою травою луку, скраю якої видніли перші хати. На луці паслись вівці, а десь посередині росли три величезні старі каштани, в тіні яких стримів кам'яний хрест чотирнадцятого століття — колись такі хрести ставили на ринках.

За каштанами дорога роздвоювалась, від неї відгалужувалась стежка, що вела до ґанку готелю «Захід сонця», який наш клієнт Денні Скіннер звав своїм домом. Звідти було видно й інші прикметні будівлі Олдбері-Касл: кілька крамничок, Стрілку (ряд будинків з терасами) й церкву Святого Нестора, що височіла над усім селом. Перед церквою на низенькому горбку виднів стовп із старим іржавим захисним ліхтарем. Далі починалася дорога, що вела через сусідній гай до далеких полів та пагорбів.

Коли ми пройшли міст і попрямували до села, на схилах цих пагорбів вигравало сонце; зате трава на луці, якою ми простували, була темна, вогка і вкрита памороззю, схожою на павутиння. Травою, неначе велетенські пальці, простяг-лися тіні від дерев гаю, що ріс уздовж східного боку луки. В повітрі трохи віяло димом. Був чудовий весняний день.

— Надто вже гарненьке місце для привидів, — зауважила ГЬллі.

— Гарненьке, кажеш? — я показала на велике згарище біля дороги. — Поглянь-но туди! Селяни щось палили тут.

—Або когось, —додав Кіпс.

— Ой, пхе! — зморщила носика ГЬллі.

— Когось—це навряд, — заперечив Джордж. — Щось я не бачу тут жодної обгорілої кістки. Радше за все вони палили речі, які вважали Джерелами. Й палили їх поспіхом, навіть у паніці. Але все ж таки розпочнімо з самого початку. Скажімо, з отого хреста, про який згадував наш хлопчина Денні. І Цікаво подивитись на його різьбу — невже там і справді такі страхіття?

Ми рушили туди за ним по росяній траві, що шурхотіла й шелестіла в нас під ногами. Діставшись нарешті до дерев, ми скинули на землю важкі торбини з сіллю й залізом. Навіть такого прохолодного ранку ми аж упріли.

Постамент хреста був східчастий, і його ремонтували кілька разів — і до того ж не дуже вдало, за допомогою сучасної цегли. Сам хрест був старовинний, обвітрений і вкритий блідо-зеленими плямами лишайнику, що робили його схожим на малу якогось невідомого світу. Було помітно, що колись цілий хрест було оздоблено різьбою у вигляді переплетених виноградних лоз, між листками яких ховались напівстерті зображення.

Джордж, здається, достеменно знав, куди слід дивитись. Шматок лишайника в центрі хреста було відірвано, й під ним відкрилися сліди різьби. В її лівому нижньому куті видніли крихітні фігурки людей. Вони стояли лавою, наче скраклі, що от-от поваляться на землю. З правого боку проглядалась купа черепів та кісток. А посередині, займаючи майже увесь простір зображення, височіла велетенська безформна постать із товстелезними ногами та руками й приплюснутим. майже квадратним тілом. Голова майже стерлась. Хай там яка то була істота, їй, безперечно, належала тут головна роль.

— Ось вона, — сказав Локвуд. — Моторошна Тінь, що крадеться. Хлопчина розповів мені по телефону, що минулої ночі її знову тут бачили.

Джордж недовірливо пирхнув, обводячи своїм коротким пальцем різьбу на камені.

— Що ти скажеш про це, Джордже? — запитала я.

— Учора в архіві, — заговорив Джордж. поправляючи окуляри, — я знайшов згадку про цей хрест у старому гемп-ширському путівнику. Там сказано, що луг зображено Страшний Суд, коли настає кінець світу й мерці піднімаються зі своїх могил. Кістки й черепи з правого боку — це доля грішників, а ліворуч душі праведних линуть у небо.

— А цей кремезний чолов'яга посередині? — спитав Локвуд.

— Мабуть, ангел, який усім цим керує. Ось. погляньте, — Джордж показав пальцем на химерну постать. — Бачите ці сліди? Тут, напевно, були крила. — він хитнув головою. — Будь-що ніякий це не Збирач Душ. хай там що собі балакає Денні Скіннер. Якщо селом уночі щось і вештається, то не Збирач.

— Вигадник він, цей Денні... — зауважила я. — Ти диви! Про вовка помовка, а вовк і в хату.

З дверей готелю «Захід сонця» визирнула хлоп’яча фігурка й замахала руками.

— Ну. принаймні щодо битви він не брехав, — мовив Джордж. поки ми прямували до готелю. — Ще в дев’ятому столітті в тутешніх полях, на схід від нинішнього села, відбулася сутичка між саксами й вікінгами. Колись, іще до початку Проблеми, там вели розкопки, але знайшли небагато — кілька щитів, мечів та кістяків. Часом ще фермери вивертали плугами якісь кістки, й квит. Не битва, а так собі штовханина. .. Траплялись в історії й потужніші й до того ж не такі давні битви, та жодна з них чомусь не спричинила такого клопоту⁷...

— От ми й повинні з’ясувати, чому, — відповів Локвуд. — Тому насамперед утримаймось від спільного бажання якнайшвидше придушити нашого клієнта.