Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Готель «Захід сонця» виявився двоповерховою дерев’яною будівлею, наполовину схованою в плетиві плюща. Та ж половина, яку було видно, свідчила, що будинок давно потребує ремонту. Головний вхід до готелю — судячи з усього, до найстарішої частини будинку. — був з боку церкви; другі двері виходили в садок, за яким починалась лука. До стовпа біля головного входу було абияк прибито вивіску з намальованим на ній великим криваво-червоним сонцем на тлі невиразного темного краєвиду. Наш юний клієнт гойдався під цією вивіскою на воротях і далі вимахував руками. Його відстовбурчені вуха сяяли в сонячному промінні, мов два рожеві ліхтарі, а сам він шкірився, дивлячись на нас із захопленням та гнівом водночас.

— Ну, нарешті! Скільки можна було збиратись! Минулої ночі тут знову була Тінь, і мерці всю ніч вештались. А всі, хто ще залишився живий, тремтіли в своїх ліжках. А ви знову все це пропустили! Хочете лимонаду? Татусь принесе вам.

— Лимонад — це чудово, — відповів Локвуд. — Але спочатку покажи нам наші кімнати.

— Кімнати? — перепитав хлопчина, далі шалено гойдаючись на воротях. —А навіщо вам кімнати? Хіба ви з Гостями не вночі битиметесь?

— Уночі, але ж не безперестану, — Локвуд простяг руку й зупинив ворота. —Ти, здається, обіцяв нам, що у вас можна буде зупинитись. Тож покажи нам, будь ласка, кімнати. Негайно.

— Ну-у... я не знаю... Зараз спитаю в татуся. Зачекайте, — він побіг до пивнички.

— Скажіть-но, — обізвався Кіпс, — це тільки мені кортить відлупцювати цього хлопчака?

— Ні, не тільки тобі, — заспокоїла його я.

Аж тут з’явився і наш клієнт — захеканий, мов тхір, що тікає з курника.

— Усе гаразд. Я роздобув для вас кімнати.

— Чудово... А чому тут лише два ключі?

— Бо в нас лише дві кімнати для гостей. Кожен ключ — від кожної кімнати.

Ми замислено втупились у Денні, думаючи, вочевидь, про одне й те саме. Аж нарешті Локвуд спокійно заговорив:

— Так, але ж нас тут п’ятеро. У кожного свої потреби, звички, розклад — і взагалі своє власне життя... Хіба у вас немає більше кімнат?

— Є. Дві. Там живемо ми: я, мій татусь і ще мій придуркуватий дідусь. І в нього, будьте певні, такі потреби й звички, що його краще не займати. Є ще комора на кухні, та вона дуже волога, там водяться щури... і навіть один привид. Нічого, не журіться! У вас буде п’ять ліжок! Тобто чотири. але одне — двоспальне. Ось вам ключ від цієї кімнати. Там біля стіни ще є розкладне ліжко. А ось ключ від другої кімнати — на два ліжка. Ви чудово розміститесь. Ідіть туди, а потім побачимось у пивничці.

Сказавши це. Денні пішов собі, й запала тяжка мовчанка. Я оглянула всіх своїх колег: ГЬллі з гарненькою валізкою, завантаженою всілякими лосьйонами та кремами; Джор-джа з підозріло худим рюкзаком, де радше за все не було навіть запасної білизни: вугласту, кощаву постать Кіпса, від якого можна було сподіватись чого завгодно, й Локвуда. Хоч із ким поселися, будь-що матимеш клопіт.

Мої колеги, вочевидь, міркували так само.

— Люсі... — заговорила нарешті ГЬллі.

— Ти випередила мене. Я згодна.

— Тоді. — сказала ГЬллі, беручи в Локвуда один ключ, — ми заселяємось до кімнати з двома ліжками, а ви, хлопці, берете номер на трьох. Тільки не чубтесь, коли сперечатиметесь. кому Дістанеться розкладне ліжко.

Ми залишили хлопців у передпокої й вирушили нагору, до нашої кімнати. Кімната виявилась маленька, акуратна й несподівано затишна — з білими мереживними покривалами на ліжках і букетом свіжої лаванди у вазі на підвіконні. Ми кинули на підлогу речі й стали біля вікна, з якого було видно луку. 3 будинків на Стрілці долинав тихий брязкіт залізних оберегів, а в повітрі приємно пахтіло лавандою.

— Чуєш. Люсі, — заговорила ГЬллі. — Я така рада, що ми виїхали сюди попрацювати... І що ти теж з нами.

— Зрозуміло. Якби не я, тобі довелося б ділити кімнату з кимось із хлопців, — відповіла я.

Голлі вдала, ніби здригнулась з огидою, й легенько поправила своє пальто.

— Справді... хоч я мала на увазі інше. Мені було так погано після того, як ти пішла від нас. Я почувалась такою винною... зате, що все так скінчилось...

— Будь ласка, годі вже, — перервала я її. — Усі гадають, ніби я пішла через тебе. Насправді це не так. Якби річ була тільки в тобі, я б залишилася, будь певна.

Я суворо поглянула на ГЬллі. Вона примирливо підняла руки: — Вудь ласка, не дивись отак на мене! Не треба сваритись. Я не хочу, щоб ти знову втратила самовладу... — вона мала на увазі той випадок у магазині Ейкмерів, коли я так розлютилась на неї, що розбудила потужний Полтергейст. І вона мала рацію — втрачати самовладу в такому переповненому привидами місці не варто, та водночас я б не сказала, що її слова надто втішили мене. Я насупилась іще дужче. — Ну от, ти знову сердишся на мене, — провадила ГЬллі. — А що я зробила тобі? Просто хотіла сказати...

— Усе гаразд. Я знаю, що ти хотіла сказати, — усміхнулась я. — Дякую, що нагадала.

—А ще я сподіваюсь, що ти все-таки знайдеш свій череп. — додала ГЬллі, трохи помовчавши. — Я розумію, що він для тебе значить.

Цього я заперечити вже не змогла й просто відповіла: