Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Ми. звичайно, знали, хто він такий. Плакатами з його обличчям був обклеєний цілий Лондон. На цих плакатах він завжди всміхався так широко, що його зуби скидались на клавіші рояля, а очі виблискували, наче смарагди. Щоразу він тримав у руках якийсь хитромудрий прилад, винайдений метикуватими хлопцями з його інституту, або обнімав рекламного лева. Одне слово, то був не хто інший, як сам Стів Ротвел—у всій його постаті теж було щось рекламне, трохи карикатурне: широка в плечах і грудях, вона стрімко звужувалась донизу й закінчувалась парою малесеньких, ніби жіночих ноженят. Цим він скидався на бульдога з мультфільму й видавався б кумедним, тільки не для мене, бо я добре пам’ятала, як він при мені прохромив рапірою людину.

Умостившись на вільному стільці навпроти нас, він спитав:

— Хто з вас Ентоні Локвуд?

— Це я, сер, — чемно кивнув Локвуд, підводячись і знову сідаючи. — Радий знову бачити вас. Ми з вами зустрічались минулого року на карнавалі. Можливо, ви пам’ятаєте й моїх колег — Люсі, Джорджа та ГЬллі.

Стів Ротвел був з тих людей, які сидять на стільці по-влад-ному, широко розставивши ноги. Він скинув рукавички, жбурнув їх на стіл і відповів:

— ГЬллі Манро я пам’ятаю. Колись вона працювала в мене. А всіх інших теж пригадую. Ви — лакузи Пенелопи Фіттес.

— Пробачте? — Локвуд підняв брову.

— Завжди ходите перед нею на задніх лапках, варто їй тільки свиснути. Лакузи Фіттес. Ось що я хотів сказати.

— Це образа, сер, — відповів Локвуд. Тоді поглянув на Кіпса й додав: — Гаразд. Він справді донедавна служив у компанії «Фіттес». А ми, решта, — цілком незалежна агенція. Може, хочете чогось випити?

—Хіба що кави,—відповів Стів Ротвел. —Дорога була довга.

— Пане Скіннере! Принесіть кави, будь ласка! — попросила ГЬллі. Власник готелю, що саме стояв за прилавком, вибалушив очі, підскочив, мов заєць, і зник.

— Якщо ви голодні, — запропонував Джордж, — тут на кухні є тушковані тельбухи з ріпою.

Ротвел не звернув на нього уваги. Він неквапом розстебнув пальто й зручніше вмостився на стільці, не зводячи очей з Локвуда.

—Пане Локвуд,—нарешті запитав він,—що ви тут робите?

— П’ю чай і працюю з малою. А що таке?

— Ні, я мав на увазі: що ви робите в Олдбері-Касл?

Локвуд усміхнувся:

— Можливо, ви не чули про це, сер... адже у вас стільки важливих справ... у цьому селі спостерігається небезпечне скупчення привидів. Ми приїхали, щоб покінчити з ним.

— А чому саме ви? Зазвичай ви працюєте в Лондоні.

—Нас запросили жителі цього села. їм украй потрібна допомога.

Як і багато самозакоханих людей, пан Ротвел був скупий на усмішки, тож упродовж усієї нашої розмови його обличчя залишалось майже нерухомим.

— Вам. напевно, відомо. — сказав він, — що Олдбері-Касл стоїть поблизу одного з відділів мого інституту. Просто-таки в нас на порозі. Ми вважаємо це село за частину своєї території.

Локвуд. одначе, лише всміхався й мовчав.

— Агенції мають поважати недоторканність чужої території. — провадив Ротвел. — Це загальне правило ввічливості. І воно означає, що агенції не можуть претендувати на чужі справи, клієнтів, зони впливу... Хоч це й неписаний закон, ми всі його дотримуємось. За таких обставин я дуже здивований вашою появою в цих краях. Сподіваюсь, що після цього нагадування ви покинете Олдбері-Касл уже завтра.

— Мушу нагадати вам, сер, — відповів Локвуд, — що співробітників вашого інституту повідомляли про тутешнє скупчення ГЬстей. Ви на це ніяк не зреагували. Тож за таких обставин я вважаю наші дії законними і обґрунтованими.

— Тобто ви звідси не виїдете?

— Звичайно, ні!

Знову запала тиша. З’явився пан Скіннер, що поставив на стіл чашечку з чорною кавою й малесенький глечик з вершками.

— Дякую. Зачекайте, — Ротвел пошукав у кишені піджака. дістав звідти гаманець, витяг з нього хрустку банкноту й, навіть не поглянувши на неї, передав Скіннерові. Зачекав, поки господар піде собі, взяв довгими тонкими пальцями порцелянову чашечку, проте пити не став, лише мовчки дивився на чорну рідину.

— Ви здобули собі певну славу, пане Локвуде, — нарешті сказав він.

— Дякую.

—Славу людини, що полюбляє пхати носа до чужого проса.

— Справді? — всміхнувся Локвуд. — А дозвольте-но спитати, хто так вважає? Може, на мене поскаржились ваші співробітники чи компаньйони? Назвіть мені, будь ласка, їхні імена. Можливо, я знаю їх.

— Жодних імен. Це широковідомий факт, — відповів Ротвел. — І це означає, що я стурбований вашою раптовою появою біля мого інституту, де проводяться важливі й витончені дослідження. Я побоююсь, що ви — за своїм звичаєм — можете вийти за межі звичайної роботи агенцій і запхаєте свого носа туди, куди вам не належить. — Він підняв руку, одним ковтком випив каву й поставив чашечку на стіл.

Після нетривалої мовчанки Локвуд запитав:

— Ти щось зрозуміла тут, Люсі?

— Нічогісінько.

— А ти, Джордже?

— Нічого. Наче якась іноземна мова.

— Еге ж, вам слід було б говорити простіше, пане Ротвел, — мовив Локвуд. — Джордж полюбляє довгі вчені слова, яких я не можу второпати, та вас не зрозумів навіть він. Поясніть, чого ви від мене хочете?

Стів Ротвел нетерпляче махнув рукою: