Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

— Ви приїхали сюди через оте скупчення?

— Так.

— І це єдине, що вас тут цікавить?

— А чому повинно бути не так?

— Це не відповідь на моє запитання, — буркнув Ротвел.

— Це все, що я можу на нього відповісти, — сказав Локвуд. — Пане Ротвел, Олдбері-Касл — це не ваша «зона», «територія», «поріг» чи щось подібне. Якщо вам не до вподоби те, що я збираюсь очистити це село від привидів, то подайте на мене офіційну скаргу до ДЕПРІК — і побачите, чим це обернеться для вас. Поки ДЕПРІК не заборонить мені тут працювати, я вільний робити все, що завгодно. А тим часом замовте собі ще чашечку кави і розкажіть мені про оті «важливі й витончені» дослідження, які проводить ваш інститут. Звучить дуже привабливо. Сподіваюсь, невдовзі ми одержимо від вас нові чудові винаходи?

Замість відповіді Стів Ротвел узяв зі стола свої рукавички й важко звівся на ноги. Поглянув у вікно, за яким уже смеркало. й подався до дверей. Аж тут зупинився, ніби йому сяйнула несподівана думка. Стоячи на дверях, він перегороджував своїм тілом світло, кидаючи тінь на Локвуда.

— Ви жвавий хлопчина. — сказав він. — Я не стану перелічувати всі ваші таланти, ви й самі знаєте про них. Краще я скажу про те. чого вам бракує: вміння вчасно зупинитись. Ви надто гордовитий, пане Локвуде. Ця риса мені добре знайома — я сам такий. Боюся, що одного не дуже чудового дня ви зайдете надто далеко, а тому при свідках попереджую вас: не ставайте мені впоперек дороги. Якщо ви зробите це, то неабияк пошкодуєте. Я мушу застерегти вас, хоч і не певен, що ви візьмете це застереження до уваги. Ви неодмінно станете мені впоперек дороги, бо вам цього дуже кортить. Та тільки-но ви це зробите, як я скручу вам в’язи, — він натяг рукавички, застебнув пальто й додав: —А тим часом бажаю вам успіхів у боротьбі з вашою жменькою привидів. Саме така робота й пасує вашій кваліфікації.

Сказавши це, пан Ротвел вийшов. Двері іучно ляснули за його спиною.

Десь із хвилину ми тупились у ці двері, а потім обернулись до Локвуда.

Він усміхнувся нам. Усмішка була довга, лінива, проте очі палали знайомим вогнем.

— Гаразд. — сказав він. — Мушу зауважити, що на людях цей чолов’яга знається чудово. Дотепер я не був певен, чи варто нам розслідувати те, чим займається його інститут. Користь від такого розсліду я оцінював принаймні як п’ятдесят на п’ятдесят Та щойно пан Ротвел вирішив цю проблему за мене. Тепер нам неодмінно треба довідатись, що діється в його лабораторіях.

Ніч огорнула Олдбері-Касл, і ми, зібравшись у пивничці, загасили газові ліхтарі, а Денні Скіннер підкинув дров у камін. Вогонь вигравав на клинках наших рапір, які лежали на столі, й поблискував у наших очах, поки ми перевіряли свої робочі пояси, пакували в рюкзаки сіль і залізні стружки, знову і знову уточнювали за Джорджевою малою свої маршрути. Роботи на нас чекало багато, проте Гості ніколи не набирають повну силу до півночі, тож ми, скінчивши приготування, просто тихенько сіли відпочити. Голлі читала книжку, Локвуд дрімав, розлігшись на лаві, а Джордж запропонував Денні зіграти в шахи й дуже швидко, на свій подив, потрапив у скрутне становище. Я ж сиділа біля каміна й милувалась вогнем.

Лише Кіпс ніяк не міг заспокоїтись. Він походжав туди-сюди, позіхав, розминався, кидаючи на стіни чудернацькі, моторошні тіні. Його волосся, перетягнуте на лобі гумкою від окулярів, метелялось, наче жмуток водоростей: йому кортіло скоріше випробувати ці окуляри в роботі. Врешті-решт, не витримавши, він опустив їх до очей, сів біля вікна й поглянув на темну луку.

— Ще один! — вигукнув він. — Ледве помітний, але я бачу його! Чоловіча постать над містком. Радше за все. Примара!

Я тихенько пирхнула. Локвуд, що лежав, затуляючи очі долонею, гучно зітхнув.

— А ось іще! — засовався Кіпс, поправляючи окуляри. — Дві постаті в плащах над лукою. Тримаються разом, опустили каптури, нашорошились, ніби їм холодно... Каптури сочаться примарним туманом... Ось вони зрушили з місця... і зникли! Чудово, просто чудово!

Джордж неохоче відірвався від шахівниці:

— Я дуже радий, що Кіпс такий щасливий. Та краще б він мовчав та дихав, як раніше. Ніч попереду довга...

Кіпс тим часом знову закрутився біля вікна:

— Ого. який жах! Отам, біля вогнища! Кощава тварюка з вишкіреними зубами...

— Це. до речі, мій дідусь, — обізвався з гідністю Денні Скіннер. — А він, дозвольте нагадати вам, ще живий.

— О. справді... Щось я трохи захопився... — скинувши окуляри. Кіпс поглянув на годинник. — Слухай-но Локвуде, а чого ми ждемо? Вже скоро пів на одинадцяту. Пора вирушати.

Локвуд сів. позіхнув і сказав:

—Твоя правда. Пора вирушати. Діємо так, як домовились. Працюємо двома командами, дві години, а потім зустрічаємося тут — переконатись, чи все у всіх гаразд. Ми з Кіпсом розпочнемо з сусідніх будинків — розберемося з парочкою Спектрів. Решта — на луку. Підводься, Джордже, все одно тобі мат через два ходи! Закляте село чекає нас! Ворушися!