Ми

Незмірна секунда. Рука, вмикаючи струм, опустилася. Блиснуло нестерпно-гостре лезо променя – наче тремтіння, ледве чутний тріск у трубках Машини. Розпростерте тіло – все в легкому світлі серпанку – і ось на очах тане, тане, розчиняється зі страшною швидкістю. І – нічого: тільки калюжа хімічно чистої води, що лиш хвилину тому буйно й червоно била в серці…

Усе це було просто, все це знав кожен із нас: так, дисоціація матерії, так, розщеплення атомів людського тіла. І тим не менш це щоразу було – як диво, це було – як знамення нелюдської міці Благодійника.

Нагорі, перед Ним – розгорілися обличчя десяти жіночих нумерів, напіввідкриті від хвилювання губи, квіти, гойдані вітром.[4]

За старим звичаєм – десять жінок увінчували квітами ще не висохлу від бризок юніфу Благодійника. Величною ходою первосвященика Він повільно спускається вниз, повільно проходить між трибунами – і слідом за Ним піднімаються вгору ніжні білі гілки жіночих рук і єдиномільйонна буря кликів. І потім такі ж клики на честь сонму Хранителів, незримо присутніх десь тут, у наших рядах. Хтозна, можливо, саме їх, Хранителів, передбачила фантазія древньої людини, створюючи своїх ніжно-грізних «архангелів», приставлених від народження до кожної людини.

Так, щось від древніх релігій, щось очищувальне, наче гроза і буря, було в усіх урочистостях. Ви, кому доведеться читати це, – чи знайомі вам такі хвилини? Мені шкода вас, якщо ви їх не знаєте…

Запис 10-й

Конспект:

Письмо. Мембрана. Кудлатий я

Учорашній день був для мене тим самим папером, через який хіміки фільтрують свої розчини: всі зважені частинки, все зайве залишається на цьому папері. І зранку я спустився вниз начисто віддистильований, прозорий.

Унизу, у вестибюлі, за столиком, контролерка, поглядаючи на годинник, записувала нумери тих, хто входить. Її ім’я – Ю… втім, краще не називатиму її цифр, тому що боюся, аби не написати про неї чогось поганого. Хоча, по суті, це – дуже поважна жінка похилого віку. Єдине, що мені в ній не подобається, – це те, що щоки у неї трохи обвислі – як риб’ячі зябра (здавалося б: що тут такого?).

Вона рипнула пером, я побачив себе на сторінці: «Д-503» – і поруч пляма.

Тільки-но я хотів звернути на це її увагу, як раптом вона підняла голову – і капнула в мене чорнильною такою собі посмішкою:

– А ось лист. Так. Отримайте, дорогенький, – так, так, отримайте.

Я знав: прочитаний нею лист – має ще пройти через Бюро Хранителів (думаю, буде зайвим пояснювати цей природний порядок) і не пізніше 12 буде у мене. Але я був збентежений цією самою посмішкою, чорнильна крапля замутила мій прозорий розчин. Настільки, що пізніше на будівництві «Інтеграла» я ніяк не міг зосередитися – і навіть одного разу помилився в обчисленнях, чого зі мною ніколи не бувало.

О 12 годині – знову рожево-коричневі риб’ячі зябра, посмішка – і нарешті лист у мене в руках. Не знаю, чого я не прочитав його тут же, а сховав у кишеню – і мерщій до себе в кімнату. Розгорнув, пробіг очима і – сів… Це було офіційне повідомлення, що на мене записався нумер I-330 і що сьогодні о 21 я повинен з’явитися до неї – внизу адреса…

Ні: після всього, що було, після того як я настільки недвозначно показав своє ставлення до неї. До того ж вона навіть не знала: чи був я в Бюро Хранителів, – адже їй ніде було дізнатися, що я був хворий, – ну, взагалі не міг… І незважаючи на все…

У голові моїй крутилося, гуло динамо. Будда – жовте – конвалії – рожевий півмісяць… Так, і ось це – і ось це ще: сьогодні хотіла до мене зайти О. Показати їй це повідомлення – щодо I-330? Я не знаю: вона не повірить (та й як, насправді, повірити?), що я тут ні до чого, що я абсолютно… І знаю: буде важка, безглузда, абсолютно нелогічна розмова… Ні, тільки не це. Нехай все вирішиться механічно: просто надішлю їй копію сповіщення.

Я квапливо засовував повідомлення в кишеню – і побачив цю свою жахливу, мавпячу руку. Згадалося, як вона, I, тоді на прогулянці взяла мою руку, дивилася на неї. Невже вона дійсно…

І от за чверть 21. Біла ніч. Усе зеленувато-скляне. Але це якесь інше, крихке скло – не наше, не справжнє, це – тонка скляна шкаралупа, а під шкаралупою крутиться, мчить, гуде… І я не здивуюся, якщо зараз круглими повільними димами піднімуться вгору куполи аудиторіумів, і літній місяць посміхнеться чорнильно – як та, за столиком сьогодні вранці, і в усіх будинках відразу спустяться всі штори, і за шторами…

Дивний стан: я відчував ребра – це якісь залізні прути і заважають – позитивно заважають, серцю тісно, не вистачає місця. Я стояв біля скляних дверей із золотими цифрами: I-330. I, спиною до мене, над столом, щось писала. Я увійшов…

– Ось… – я простягнув їй рожевий квиток. – Я отримав сьогодні сповіщення і з’явився.

– Який ви акуратний! Хвилинку – можна? Присядьте, я тільки закінчу.

Знову опустила очі в лист – і що там у неї всередині за опущеними шторами? Що вона скаже, що зробить через секунду? Як про це дізнатися, обчислити, коли вся вона – звідти, з дикої, древньої країни снів.