Ми

Мила О… Милий R… В ньому є теж (не знаю, чому «теж», – але нехай пишеться, як пишеться) – в ньому є теж щось, не зовсім мені ясне. І все-таки я, він та О – ми трикутник, нехай навіть і нерівнобедрений, а все ж таки трикутник. Ми, якщо говорити мовою наших предків (можливо, вам, планетні мої читачі, ця мова – зрозуміліша), ми – родина. І так добре іноді хоч ненадовго відпочити, в простий, міцний трикутник замкнути себе від усього, що…

Запис 9-й

Конспект:

Літургія. Ямби і хорей. Чугунна рука

Урочистий, світлий день. У такий день забуваєш про свої слабкості, неточності, хвороби – і все кришталево-непохитне, вічне – як наше нове скло…

Площа Куба. Шістдесят шість потужних концентричних кіл: трибуни. І шістдесят шість рядів: тихі світильники облич, очі, в яких відображається сяйво небес – або, можливо, сяйво Єдиної Держави. Червоні, як кров, квіти – губи жінок. Ніжні гірлянди дитячих облич – у перших рядах, близько до місця дії. Глибока, сувора, готична тиша.

Судячи з описів, що дійшли до нас, щось подібне відчували стародавні під час своїх «богослужінь». Але вони служили своєму безглуздому, невідомому Богові – ми служимо гарному й достеменно відомому; їхній Бог не дав їм нічого, крім вічних, болісних пошуків; їхній Бог не вигадав нічого розумнішого, як невідомо чому принести себе в жертву – ми ж приносимо жертву нашому Богові, Єдиній Державі, – спокійну, обдуману, розумну жертву. Так, це була урочиста літургія Єдиній Державі, спогад про хресні дні-роки Двохсотлітньої Війни, величне свято перемоги всіх над одним, суми над одиницею…

Ось один – стояв на сходах налитого сонцем Куба. Біле… і навіть ні – не біле, а вже без кольору – скляне обличчя, скляні губи. І тільки одні очі – чорні дірки, що всмоктують та ковтають, і той страшний світ, від якого він був лише в декількох хвилинах. Золота бляха з нумером вже знята. Руки перев’язані пурпуровою стрічкою (старовинний звичай: пояснення, мабуть, у тому, що в давнину, коли все це відбувалося не в ім’я Єдиної Держави, засуджені, зрозуміло, відчували себе вправі чинити опір, і руки в них, зазвичай, сковувалися ланцюгами).

А нагорі, на Кубі, біля Машини – нерухома, наче з металу, фігура того, кого ми називаємо Благодійником. Обличчя звідси, знизу, не розібрати: видно тільки, що воно обмежене строгими, величними квадратними обрисами. Проте руки… Так іноді буває на фотографічних знімках: занадто близько, на першому плані поставлені руки – виходять величезними, приковують погляд – затуляють собою все. Ці тяжкі руки поки ще спокійно лежать на колінах – ясно: вони – кам’яні, і коліна – ледве витримують їхню вагу…

І раптом одна з цих величезних рук повільно піднялася – повільний, чавунний жест, і з трибун, підкорюючись піднятій руці, підійшов до Куба нумер. Це був один із Державних Поетів, на долю якого випав щасливий жереб – увінчати свято своїми віршами. І загриміли над трибунами божественні мідні ямби – про того, шаленого, зі скляними очима, що стояв там, на сходах, і чекав логічного наслідку своїх безумств.

…Пожежа. В ямбах гойдаються будинки, збризкують угору рідким золотом, рухнули. Корчаться зелені дерева, капає сік – вже одні чорні хрести склепів. Але з’явився Прометей (це, звісно, ми)…

«Й запріг огонь в машину, сталь,І хаос закував законом».

Усе нове, сталеве: сталеве сонце, сталеві дерева, сталеві люди. Раптом якийсь божевільний – «вогонь із ланцюга спустив на волю» – і знову все гине…

У мене, на жаль, погана пам’ять на вірші, але одне я пам’ятаю: не можна було вибрати більш повчальних і прекрасних образів.

Знову повільний, важкий жест – і на сходинках Куба другий поет. Я навіть підвівся: бути не може! Ні, його товсті, негритянські губи, це він… Чому ж він не сказав заздалегідь, що його очікує величне… Губи у нього трусяться, сірі. Я розумію: перед обличчям Благодійника, перед обличчям всього сонму Хранителів – але все ж: так хвилюватися…

Різкі, швидкі – гострою сокирою – хореї. Про нечуваний злочин: про блюзнірські вірші, де Благодійник іменувався… ні, у мене не піднімається рука повторити.

R-13, блідий, ні на кого не дивлячись (не очікував від нього цієї сором’язливості), спустився, сів. На один найменший диференціал секунди мені промайнуло поруч з ним чиєсь обличчя – гострий, чорний трикутник – і негайно ж стерлося: мої очі – тисячі очей – туди, нагору, до Машини. Там – третій чавунний жест нелюдської руки. І хитається невидимим вітром, – злочинець йде, повільно, сходинка, ще – і от крок, останній в його житті – і він обличчям до неба, із закинутою назад головою, на останньому своєму ложі.

Тяжкий, кам’яний, наче доля, Благодійник обійшов Машину кругом, поклав на важіль величезну руку… Ні шерхоту, ні дихання: всі очі – на цій руці. Який це, мабуть, вогненний, захоплюючий вихор – бути знаряддям, рівнодіяти сотням тисяч вольт. Яка велична доля!