Ми

Я мовчки дивився на неї. Ребра – залізні прути, тісно… Коли вона говорить – обличчя у неї, як швидке блискуче колесо: не розгледіти окремих спиць. Але зараз колесо нерухоме. І я побачив дивне поєднання: високо задерті біля скронь темні брови – глузливий гострий трикутник, звернений вершиною вгору – дві глибокі зморшки, від носа до кутів рота. І ці два трикутника якось суперечили один одному, малювали на все обличчя цей неприємний, дратівливий X – наче хрест: перекреслене хрестом обличчя.

Колесо закрутилося, спиці злилися…

– Але ж ви не були в Бюро Хранителів?

– Я був… Я не міг: я був хворий.

– Так. То я так і думала: що-небудь вам мало завадити – все одно що (гострі зуби, посмішка). Проте тепер ви – в моїх руках. Ви пам’ятаєте: «Всякий нумер, котрий протягом 48 годин не заявив у Бюро, вважається…»

Серце гупнуло так, що прути зігнулися. Як той хлопчисько, – нерозумно, як хлопчисько, попався, нерозумно мовчав. І відчував: заплутався – ні рукою, ні ногою…

Вона встала, потягнулася ліниво. Натиснула кнопку, з легким тріском з усіх боків впали штори. Я був відрізаний від світу – удвох із нею.

I була десь там, у мене за спиною, біля шафи. Юніфа шурхотіла, падала – я слухав – увесь слухав. І згадалося… ні: блиснуло за одну соту секунди…

Мені довелося нещодавно обчислити кривизну вуличної мембрани нового типу (тепер ці мембрани, витончено задекоровані, на всіх проспектах записують для Бюро Хранителів вуличні розмови). І пам’ятаю: увігнута, рожева перетинка, що коливається, – дивна істота, адже складається тільки з одного органу – вуха. Я був зараз такою мембраною.

От тепер клацнула кнопка біля коміра – на грудях, ще нижче. Скляний шовк шарудить по плечах, колінах, підлозі. Я чую – і це ще ясніше, ніж бачити, – з блакитно-сірої шовкової купи виступила одна нога, друга…

Туго натягнута мембрана тремтить і записує тишу. Ні: різкі, з нескінченними паузами – удари молота об прути. І я чую, я бачу: вона, ззаду, думає секунду. Ось – двері шафи, ось – стукнула якась кришка – і знову шовк, шовк…

– Ну, будь ласка.

Я обернувся. Вона була в легкій, шафраново-жовтій, стародавнього зразка сукні. Це було в тисячу разів зліше, аніж якби вона була без усього. Дві гострі крапки – крізь тонку тканину, тліючі рожевим – дві вуглинки крізь попіл. Два ніжно-круглих коліна…

Вона сиділа в низенькому кріслі. На чотирикутному столику перед нею – флакон із чимось отруйно-зеленим, два крихітних стаканчика на ніжках. У кутку рота в неї димилося – в найтоншій паперовій трубочці це древнє куріння (як називається – зараз забув).

Мембрана все ще тремтіла. Молот бив там – всередині мене – в розжарені до червоного прути. Я виразно чув кожен удар і… і раптом вона це теж чує?

Але вона спокійно диміла, спокійно поглядала на мене і недбало струсила попіл – на мій рожевий квиток.

Якомога холоднокровніше я запитав:

– Послухайте, в такому разі – навіщо ж ви записалися до мене? І навіщо змусили мене прийти сюди?

Ніби й не чує. Налила з флакона в стаканчик, сьорбнула.

– Вишуканий лікер. Бажаєте?

Тут тільки я зрозумів: алкоголь. Блискавкою промайнуло вчорашнє: кам’яна рука Благодійника, нестерпне лезо променя, але там, на Кубі – ось це, із закинутою головою, розпростерте тіло. Я здригнувся.

– Слухайте, – сказав я, – адже ви ж знаєте: всіх, хто отруює себе нікотином і особливо алкоголем – Єдина Держава нещадно…

Темні брови – високо до скронь, гострий глузливий трикутник:

– Швидко знищити небагатьох – розумніше, ніж дати можливість багатьом губити себе… і виродження – і так далі. Це до непристойності вірно.

– Так… до непристойності.

– Так компанійку ось таких от лисих, голих істин – випустити на вулицю… Ні, ви уявіть собі… то хоча б цього незмінного мого залицяльника – о, ви ж його знаєте, – уявіть, що він скинув з себе всю цю брехню одягу – і в істинному вигляді серед публіки… Ох!

Вона сміялася. Але мені ясно було видно її нижній скорботний трикутник: дві глибокі складки від кутів рота до носа. І чомусь від цих складок мені стало ясно: той, подвійнозігнутий, сутулий і криловухий – обіймав її – таку… Він…

Утім, зараз я намагаюся передати тодішні свої – ненормальні – відчуття. Тепер, коли я це пишу, я усвідомлюю прекрасно: все це так і повинно бути, і він, як усякий чесний нумер, має право на радості – і було б несправедливим… Ну, то це ясно.

I сміялася дуже дивно і довго. Потім пильно подивилася на мене – всередину:

– А головне – я з вами абсолютно спокійна. Ви такий милий – о, я впевнена в цьому, – ви і не будете думати піти в Бюро і повідомити, що ось я – п’ю лікер, я – палю. Ви будете хворі – або ви будете зайняті – або вже не знаю що. Більше: я впевнена – ви зараз будете пити зі мною цю чарівну отруту…

Який нахабний, глузливий тон. Я виразно відчував: тепер знову ненавиджу її. Втім, чому «тепер»? Я ненавидів її весь час.

Перекинула в рот цілий стаканчик зеленої отрути, встала і, просвічуючи крізь шафран рожевим, – зробила кілька кроків – зупинилася позаду мого крісла…