Ми

– Авжеж, авжеж! Вам би, шановний, не математиком бути, а поетом, поетом, так! Їй-богу, переходьте до нас – в поети, га? То, хочете – миттю влаштую, га?

R-13 говорить захлинаючись, слова з нього так і хльостають, з товстих губ – бризки; кожне «п» – фонтан, «поети» – фонтан.

– Я служив і буду служити знанням, – нахмурився я: жартів я не люблю і не розумію, а у R-13 є погана звичка жартувати.

– Та що там: знання! Це саме ваше знання – боягузтво. Та вже чого там: вірно. Просто ви хочете стінкою обгородити нескінченне, а за стінку-то й боїтеся заглянути. Так! Виглянете – і очі замружите. Так!

– Стіни – це основа усякого людського… – почав я.

R бризнув фонтаном, О рожево, кругло сміялася. Я махнув рукою: смійтеся, все одно. Мені було не до цього. Мені треба було чимось заїсти, заглушити це прокляте.

– Знаєте що, – запропонував я, – ходімо, посидимо у мене, повирішуємо задачки (згадався вчорашній тихий час – можливо, такий буде і сьогодні).

О поглянула на R; ясно, кругло подивилася на мене, щоки трохи забарвилися ніжним, хвилюючим кольором наших талонів.

– Але сьогодні я… У мене сьогодні – талон до нього, – кивнула на R, – а ввечері він зайнятий… Тож…

Мокрі, лаковані губи добродушно шльопнули:

– Ну чого там: нам з нею і півгодини вистачить. Чи не так, О? До задачок ваших я не охочий, а просто – підемо до мене, посидимо.

Мені було моторошно залишитися насамоті – або, вірніше, з цим новим, чужим мною, у якого ніби лиш за дивним збігом обставин був мій нумер – Д-503. І я пішов до нього, до R. Щоправда, він не точний, не ритмічний, у нього якась вивернута, сміхотлива логіка, але все ж ми – приятелі. Недарма ж три роки тому ми з ним разом вибрали цю милу, рожеву О. Це пов’язало нас якось ще міцніше, ніж шкільні роки.

Далі – в кімнаті R. Неначе – все таке ж, як і в мене: Скрижаль, скло крісел, столу, шафи, ліжка. Але тільки-но увійшов – зрушив одне крісло, інше – площини змістилися, все вийшло з встановленого габариту, стало неевклідовим. R – все той самий, все той самий. За Тейлором і математикою – він завжди йшов у хвості.

Згадали старого Пляпу: як ми, хлопчаки, бувало, всі його скляні ноги обклеїмо вдячними записочками (ми дуже любили Пляпу). Згадали Законовчителя.[3] Законовчитель у нас був надзвичайно гучним – так і дуло вітром з гучномовця, – а ми, діти, на весь голос кричали за ним тексти. І як відчайдушний R-13 напхав йому одного разу в рупор пожованого паперу: що не текст – то постріл пожованим папером. R, звичайно, був покараний, те, що він зробив, було, звісно, погано, але зараз ми реготали – весь наш трикутник, – і, зізнаюся, я теж.

– А що, якби він був живий – як у древніх, га? От би – «б» – фонтан із товстих губ, котрі шльопають…

Сонце – крізь стелю, стіни; сонце зверху, з боків, відбите – знизу. О – на колінах у R-13, і крихітні крапельки сонця в її синіх очах. Я якось угрівся, відійшов; заглух, не ворушився…

– То як же ваш «Інтеграл»? Скоро полетимо просвіщати планетних жителів, га? Ну ж бо, женіть, женіть! А то ми, поети, стільки вам настрочимо, що й вашому «Інтегралу» не підняти. Кожен день з 8 до 11… – R хитнув головою, почухав потилицю: потилиця у нього – це якась чотирикутна, прив’язана ззаду валіза (згадалася старовинна картина – «в кареті»).

Я пожвавішав:

– А, ви теж пишете для «Інтеграла»? Скажіть-но, про що? От хоч, наприклад, сьогодні.

– Сьогодні – ні про що. Іншим зайнятий був… – «б» приснуло прямісінько в мене.

– Чим іншим?

R зморщився:

– Чим-чим! Ну, якщо завгодно – вироком. Вирок поетизував. Один ідіот, з наших же поетів… Два роки сидів поруч, ніби нічого. І раптом – на тобі: «Я, – каже, – геній, геній – вищий за закон». І таке наляпав… Ну, то що… Ех!

Товсті губи висіли, лак в очах з’їло. R-13 схопився, повернувся, дивився кудись крізь стіну. Я дивився на його міцно замкнену валізку і думав: що він зараз там перебирає – у себе в валізці?

Хвилина незручного асиметричного мовчання. Мені було незрозуміло, в чім справа, але тут було щось.

– На щастя, допотопні часи всіляких шекспірів і достоєвських – або як їх там – пройшли, – навмисне голосно сказав я.

R повернувся обличчям. Слова, як і раніше, бризкали, били з нього, але мені здалося – веселого лаку в очах вже не було.

– Так, шановний математику, на щастя, на щастя, на щастя! Ми – найщасливіше середнє арифметичне… Як то у вас кажуть: проінтегрувати від нуля до нескінченності – від кретина до Шекспіра… Так!

Не знаю чому – неначе це було зовсім недоречно – мені пригадалася та, її тон, простягалася якась найтонша нитка між нею й R. (Яка?) Знову заворушився. Я розкрив бляху: 25 хвилин на 17. У них на рожевий талон залишалося 45 хвилин.

– Ну, мені вже час… – і я поцілував О, потиснув руку R, пішов до ліфта.

На проспекті, вже перейшовши на інший бік, озирнувся: у світлій, наскрізь просякнутій сонцем скляній глибі будинку – тут, там були сіро-блакитні, непрозорі клітинки спущених завіс – клітинки ритмічного тейлоризованого щастя. На сьомому поверсі я віднайшов очима клітку R-13: він уже спустив штори.