Ми

Щоб виконати припис лікаря (я щиро, щиро хочу видужати), я аж дві години блукав скляними, прямолінійними пустелями проспектів. Усі, згідно зі Скрижаллю, були в аудиторіумах, і тільки я один… Це було, по суті, протиприродне видовище: уявіть собі людський палець, відрізаний від цілого, від руки – окремий людський палець, сутуло зігнувшись, підстрибуючи біжить по скляному тротуару. Цей палець – я. І ще дивніше, протиприродніше за все – це те, що пальцю зовсім не хочеться бути на руці, бути з іншими: або – ось так, одному, або… Ну так, мені вже більше нічого приховувати: або удвох із нею – з тією, знову так само переливаючи в неї всього себе крізь плече, крізь сплетені пальці рук…

Додому я повернувся, коли сонце вже сідало. Вечірній рожевий попіл – на склі стін, на золоті шпиля акумуляторної вежі, на голосах й усмішках зустрічних нумерів. Чи не дивно: згасаючі сонячні промені падають під таким самим кутом, що й загораються вранці, а все – зовсім інше, інша ця рожевість – тепер дуже тихе, трохи гіркувате, а вранці – знову буде дзвінке, шипуче.

І от внизу, у вестибюлі, з-під купи вкритих рожевим попелом конвертів – Ю, контролерка, витягла і подала мені листа. Повторюю: це дуже поважна жінка, і я впевнений – у неї найкращі почуття до мене.

І все ж, щоразу, як я бачу ці обвислі, схожі на риб’ячі зябра, щоки, мені чомусь неприємно.

Простягаючи до мене сучкуватою рукою лист, Ю зітхнула. Але це зітхання тільки трохи колихнуло ту завісу, яка відділяла мене від світу: я весь цілком спроєктований був на тремтячий конверт в моїх руках, де – я не сумнівався – лист від I.

Тут – другий вдих, настільки явно, двома рисками підкреслений, що я відірвався від конверта – і побачив: між зябер, крізь сором’язливі жалюзі спущених очей – ніжна, осліплююча посмішка, що обгортає. А потім:

– Бідний ви, бідний, – зітхання з трьома рисками і кивок на лист, ледь помітний (зміст листа вона, згідно з обов’язком, вочевидь, знала).

– Ні, мабуть, я… Чому ж?

– Ні, ні, дорогий мій: я знаю вас краще, ніж ви самі. Я вже давно придивляюся до вас – і бачу: треба, щоб поруч із вами в житті йшов би той, хто довгі роки вивчав життя…

Я відчуваю: увесь обліплений її посмішкою – це пластир на ті рани, якими зараз покриє мене цей тремтячий в моїх руках лист. І нарешті – крізь сором’язливі жалюзі – зовсім тихо:

– Я подумаю, любий, я подумаю. І будьте певні: якщо я відчую в собі достатньо сили – ні-ні, я спочатку ще повинна подумати…

Великий благодійник! Невже мені судилося… невже вона хоче сказати, що…

В очах у мене рябить – тисячі синусоїдів, лист стрибає. Я підходжу ближче до світла, до стіни. Там згасає сонце, і звідти – на мене, на підлогу, на мої руки, на лист все густіше темно-рожевий, сумний попіл.

Конверт підірвано – скоріше підпис – і рана – це не I, це… О. І ще рана: на листочку знизу, в правому кутку – розплилася ляпка – сюди крапнуло… Я не виношу ляпок – все одно: від чорнила вони або від… все одно від чого. І знаю: раніше – мені було б просто неприємно, неприємно очам – від цієї неприємної плями. Але чому ж тепер ця сіренька плямка – наче хмара, і від неї – все більш свинцевий і все більш темний? Чи це знову – «душа»?

Лист:

«Ви знаєте… чи, можливо, ви не знаєте – я не можу як слід писати – все одно: тепер ви знаєте, що без вас у мене не буде жодного дня, жодного ранку, жодної весни. Тому що R для мене тільки… ну, то це для вас неважливо. Я йому, в будь-якому разі, дуже вдячна: одна без нього, ці дні – я б не знаю, що… За ці дні й ночі я прожила десять або, може бути, двадцять років. І наче кімната у мене – не чотирикутна, а кругла, й без кінця – навколо, навколо, і все одне й те ж, і ніде ніяких дверей.

Я не можу без вас – тому що я вас кохаю. Тому що я бачу, я розумію: вам тепер ніхто, ніхто в світі не потрібний, крім тієї, іншої, і – розумієте: саме, якщо я вас кохаю, я маю…

Мені потрібно ще тільки два-три дні, щоб зі шматочків мене як-небудь склеїти хоч трохи схожу на колишню О-90, – і я піду і сама зроблю заяву, що знімаю свій запис на вас, і вам має бути краще, вам має бути добре. Більше ніколи не буду, вибачте».