Ми

– Ні, ні, що ви, – поквапився я сказати (зблизька, справді, ясно, що нічого схожого на зябра немає, і в мене про зябра – це було абсолютно недоречно).

– Та врешті-решт – це і неважливо. Але розумієте: сам вчинок. Я, звісно, викликала Хранителів. Я дуже люблю дітей, і я вважаю, що найважча і висока любов – це жорстокість – ви розумієте?

Ще б! Це так перетиналося з моїми думками. Я не стерпів і прочитав їй уривок зі свого 20-го запису, починаючи звідси: «Тихенько, металево-чітко постукують думки…»

Не дивлячись я бачив, як здригаються коричнево-рожеві щоки, і вони рухаються до мене все ближче, і ось в моїх руках – сухі, тверді, навіть злегка колючі пальці.

– Дайте, дайте це мені! Я сфонографую це і змушу дітей вивчити напам’ять. Це потрібно не стільки вашим венерянам, скільки нам, нам – тепер, завтра, післязавтра.

Вона озирнулася – і зовсім тихо:

– Ви чули: кажуть, що в День Одностайності…

Я схопився:

– Що – що говорять? Що – в день Одностайності?

Затишних стін вже не було. Я миттєво відчув себе викинутим туди, назовні, де над дахами метався величезний вітер, і косі сутінкові хмари – все нижче…

Ю обхопила мене за плечі рішуче, твердо (хоча я помітив: резонуючи моє хвилювання – кісточки її пальців тремтіли).

– Сядьте, любий, не хвилюйтеся. Хіба мало що говорять… І потім, якщо тільки вам це потрібно – цього дня я буду коло вас, я залишу своїх дітей зі школи на кого-небудь іншого – і буду з вами, тому що ви, любий, ви – теж дитя, і вам потрібно…

– Ні, ні, – замахав я, – ні за що! Тоді ви, справді, будете думати, що я якась дитина – що я один не можу… Нізащо! (Зізнаюся, у мене були інші плани щодо цього дня.)

Вона посміхнулася; неписаний текст посмішки, очевидно, був: «Ах, який впертий хлопчик!» Потім сіла. Очі опущені. Руки сором’язливо поправляють знову запалу між колін складку юніфи – і тепер про інше:

– Я думаю, що я повинна зважитися… заради вас… Ні, благаю вас: не квапте мене, я ще повинна подумати…

Я не квапив. Хоча й розумів, що повинен бути щасливий і що немає більшої честі, ніж увінчати собою чиїсь вечірні роки.

…Усю ніч – якісь крила, і я ходжу і закриваю голову руками від крил. А потім – стілець. Але стілець – не наш, теперішній, а стародавнього зразка, з дерева. Я перебираю ногами, як кінь (права передня – і ліва задня, ліва передня – і права задня), стілець підбігає до мого ліжка, влазить на нього – і я люблю дерев’яний стілець: незручно, боляче.

Дивно: невже не можна придумати ніякого засобу, щоб вилікувати цю снохворобу або зробити її розумною – можливо, навіть корисною.

Запис 22-й

Конспект:

Закляклі хвилі. Все вдосконалюється. Я – мікроб

Ви уявіть собі, що стоїте на березі: хвилі – мірно вгору; і піднявшись – раптом так і залишились, застигли, заклякли. Ось так само моторошно і неприродно було і це – коли раптово сплуталася, змішалася, зупинилася наша, призначена Скрижаллю, прогулянка. Востаннє щось подібне, як свідчать наші літописи, відбулося 119 років тому, коли в саму гущавину прогулянки, зі свистом і димом, звалився з неба метеорит.

Ми йшли так, як завжди, тобто як зображені воїни на ассірійських пам’ятках: тисяча голів – дві злиті, інтегральні ноги, дві інтегральні, в розмаху, руки. У кінці проспекту – там, де грізно гула акумуляторна вежа, – назустріч нам чотирикутник: з боків, попереду, ззаду – стража; в середині троє, на юніфах цих людей вже немає золотих нумерів – і все до жаху ясно.

Величезний циферблат на вершині вежі – це було обличчя: нагнулося з хмар і, спльовуючи вниз секунди, байдуже чекало. І ось рівно о 13 годині 6 хвилин у чотирикутнику сталося зам’яття. Все це було зовсім близько від мене, мені видно було найдрібніші деталі, і дуже ясно запам’яталася тонка, довга шия і на скроні – плутане переплетіння блакитних жилок, наче річки на географічній карті маленького невідомого світу, і цей невідомий світ – очевидно, юнак. Ймовірно, він помітив когось у наших рядах: піднявся навшпиньки, витягнув шию, зупинився. Один із варти клацнув по ньому синюватою іскрою електричного батога; він тонко, наче щеня, вискнув. І потім – чіткий клац, приблизно кожні дві секунди – і виск, клац – виск.

Ми як і раніше розмірено, по-ассірійськи, йшли – і я, дивлячись на витончені зигзаги іскор, думав: «Усе в людському суспільстві безмежно вдосконалюється – і має вдосконалюватися. Яким потворним знаряддям був древній батіг – і скільки краси…»

Але тут, наче гайка, що зіскочила на повному ходу, від наших рядів відірвалася тонка, пружно-гнучка жіноча фігура і з криком: «Досить! Не сміти!» – кинулася прямісінько туди, в чотирикутник. Це було – наче метеор 119 років тому: вся прогулянка застигла, і наші ряди – сірі гребені скованих раптовим морозом хвиль.