Ми

Тут найважче. Тому що це виходило за будь-які межі ймовірності. І мені тепер ясно, чому I завжди так завзято відмовчувалася: я все одно б не повірив – навіть їй. Можливо, що завтра я не буду вірити і самому собі – ось цьому своєму запису.

На галявині навколо голого, схожого на череп каменю шумів натовп в триста… чотириста… людей – нехай – «людей», мені важко говорити інакше. Як на трибунах із загальної суми осіб ви першої миті сприймаєте тільки знайомих, так і тут я спершу побачив тільки наші сіро-блакитні юніфи. А потім секунда – і серед юніф, абсолютно чітко і просто: вороні, руді, золотисті, коричневі, чалі, білі люди – очевидно, люди. Всі вони були без одягу і всі були покриті короткою блискучою шерстю – на зразок тієї, яку кожен може бачити на кінському опудалі в Доісторичному Музеї. Але у самок були обличчя такі самі – так, так, такі самі, – як і в наших жінок: ніжно-рожеві і не зарослі волоссям, і в них вільні від волосся були також груди – великі, міцні, прекрасної геометричної форми. У самців без шерсті була тільки частина обличчя – як у наших предків.

Це було настільки неймовірно, до такої міри несподівано, що я спокійно стояв – схвально стверджую: спокійно стояв і дивився. Як ваги: перевантажте одну чашу – і потім можете класти туди скільки завгодно – стрілка все одно не зрушить…

Раптом – один: I вже зі мною немає – не знаю, як і куди вона зникла. Кругом тільки ці, атласно вилискують на сонці шерстю. Я хапаюся за чиєсь гаряче, міцне, вороне плече:

– Послухайте – заради Благодійника – ви не бачили – куди вона пішла? От тільки зараз – от цієї миті…

На мене – кошлаті, строгі брови:

– Ш-ш-ш! Тихіше, – і кошлаті кивнули туди, на середину, де жовтий, наче череп, камінь.

Там, нагорі, над головами, над усіма – я побачив її. Сонце прямо в очі, по той бік, і від цього вся вона – на синьому полотні неба – різка, вугільно-чорна, вугільний силует на синьому. Трохи вище летять хмари, і так, ніби не хмари, а камінь, і вона сама на камені, і за нею натовп, і галявина – нечутно ковзають, як корабель, і легка – пливе земля під ногами…

– Браття… – це вона. – Браття! Ви все знаєте: там, за Стіною, в місті – будують «Інтеграл». І ви знаєте: прийшов день, коли ми зруйнуємо цю Стіну – всі стіни – щоб зелений вітер з краю в край – по всій землі. Але «Інтеграл» віднесе ці стіни туди, вгору, в тисячі інших земель, які сьогодні вночі зашелестять вам вогнями крізь чорне нічне листя…

Об камінь – хвилі, піна, вітер:

– Геть «Інтеграл»! Геть!

– Ні, браття: не геть. Але «Інтеграл» повинен бути нашим. У той день, коли він уперше відчалить у небо, на ньому будемо ми. Тому що з нами Будівельник «Інтеграла». Він покинув стіни, він прийшов зі мною сюди, щоб бути серед вас. Хай живе Будівельник!

Мить – і я десь нагорі, піді мною – голови, голови, голови, широко кричущі роти, виплеснуті вгору і падаючі руки. Це було надзвичайно дивне, п’яне: я відчував себе над усіма, я був я, окремо, світ, я перестав бути складовою, як завжди, і став одиницею.

І от я – із щасливим, зім’ятим, наче після любовних обіймів, тілом – внизу, біля самого каменю. Сонце, голоси зверху – посмішка I. Якась золотоволоса і вся атласно-золота жінка, вона пахне травами. В її руках чаша, мабуть, з дерева. Вона відпиває червоними губами і подає мені, і я жадібно, закривши очі, п’ю, аби залити вогонь, – п’ю солодкі, колючі, холодні іскри.

А потім – кров у мені і весь світ – в тисячу разів швидше, легка земля летить пухом. І все мені легко, просто, ясно.

От тепер я бачу на камені знайомі, величезні літери: «Мефі» – і чомусь це так потрібно, ця проста, міцна нитка, що зв’язує все. Я бачу грубе зображення – можливо, теж на цьому камені: крилатий юнак, прозоре тіло, і там, де має бути серце, – сліпуча, малиново-тліюча вуглина. І знову: я розумію, ця вуглина… або не те: відчуваю його – так само, як, не чуючи, відчуваю кожне слово (вона говорить зверху, з каменю) – і відчуваю, що всі дихають разом – і всім разом кудись летіти, як тоді птахи над Стіною…

Ззаду, з густо дихаючої хащі тіл – гучний голос:

– Але це ж безумство!

І здається, я – так, думаю, що це був саме я, – скочив на камінь, і звідти сонце, голови, на синьому – зелена зубчаста пила, і я кричу:

– Так, так, саме! І всім потрібно збожеволіти, необхідно всім збожеволіти – якомога швидше! Це необхідно – я знаю.

Поруч – I; її посмішка, дві темних риски – від країв рота вгору, кутом; і в мені кут, і це миттєво, легко, трохи боляче, прекрасно…

Потім – тільки застряглі, розрізнені уламки.

Повільно, низько – птах. Я бачу: він живий, як я, вона, як людина, повертає голову вправо, вліво, і в мене вгвинчуються чорні, круглі очі…

Ще: спина – з блискучою, кольору старої слонової кістки шерстю. По спині повзе темна з крихітними, прозорими крилами комаха – спина здригається, щоб зігнати комаху, ще раз здригається…

Ще: від листя тінь – плетена, решітчаста. У тіні лежать і жують щось схоже на легендарну їжу древніх: довгий жовтий плід і шматок чогось темного. Жінка суне це мені в руку, і мені смішно: я не знаю, чи можу я це їсти.