Ми

«Благодійник – це необхідна для людства найбільш удосконалена дезінфекція, і внаслідок цього в організмі Єдиної Держави ніяка перистальтика…» – я стрибаючим пером видавлював цю досконалу нісенітницю і нахилявся над столом усе нижче, а в голові – божевільна кузня, і спиною я чув – брязнула ручка дверей, опахнуло вітром, крісло піді мною затанцювало…

Тільки тоді я насилу відірвався від сторінки і повернувся до візитерів (як важко грати комедію… ах, хто мені сьогодні говорив про комедію?). Попереду був S – похмуро, мовчки, швидко висвердлюючи очима колодязі в мені, в моєму кріслі, в листках, що здригаються у мене під рукою. Потім на секунду – якісь знайомі, щоденні обличчя на порозі, і от від них відділилося одне – роздуваються рожево-коричневі зябра…

Я згадав усе, що було в цій кімнаті пів години тому, і мені було ясно, що вона зараз… Усе моє єство билося і пульсувало в тій (на щастя, непрозорій) частині тіла, якою я прикрив рукопис.

Ю підійшла ззаду до нього, до S, обережно торкнула його за рукав – і неголосно сказала:

– Це – Д-503, Будівельник «Інтеграла». Ви, напевно, чули? Він – завжди ось так, за столом… Зовсім не щадить себе!

…А я ж… Яка чудова, дивовижна жінка.

S ковзнув до мене, перехилився через моє плече – над столом. Я затулив ліктем написане, але він строго крикнув:

– Прошу негайно показати мені, що у вас там!

Я, весь палаючи від сорому, подав йому листок. Він прочитав, і я бачив, як з його очей вислизнула усмішка, прошмигнула вниз по обличчю і, трохи ворушачи хвостиком, присіла десь у правому кутку рота…

– Дещо двозначно, але все ж таки… Що ж, продовжуйте: ми більше не будемо вам заважати.

Він зачалапав – наче лопатями по воді – до дверей, і з кожним його кроком до мене поступово поверталися ноги, руки, пальці – душа знову рівномірно розподілялася по всьому тілу, я дихав…

Останнє: Ю затрималася у мене в кімнаті, підійшла, нахилилась до вуха – і пошепки:

– Ваше щастя, що я…

…Незрозуміло: що вона хотіла цим сказати?

Увечері, пізніше, дізнався: вони забрали з собою трьох. Утім, уголос про це, так само як і про все, що відбувається, ніхто не говорить (виховний вплив невидимо присутніх у нашому середовищі Хранителів). Розмови – головним чином про швидке падіння барометра і про зміну погоди.

Запис 29-й

Конспект:

Нитки на обличчі. Ростки. Протиприродна компресія

Дивно: барометр йде вниз, а вітру все ще немає, тиша. Там, нагорі, вже почалася – ще нечутна нам – буря. Щодуху мчать хмари. Їх поки мало – окремі зубчасті уламки. І так: ніби нагорі вже звергли якесь місто, і летять донизу шматки стін і веж, ростуть на очах із жахливою швидкістю – все ближче, – але ще дні їм летіти крізь блакитну нескінченність, поки не впадуть на дно, до нас, униз.

Внизу – тиша. У повітрі – тонкі, незрозумілі, майже невидимі нитки. Їх щоосені приносить звідти, з-за Стіни. Повільно пливуть – і раптом ви відчуваєте: щось стороннє, невидиме у вас на обличчі, ви хочете змахнути – і ні: не можете, ніяк не відкараскатися…

Особливо багато цих ниток – якщо йти біля Зеленої Стіни, де я йшов сьогодні вранці: I призначила мені побачення з нею в Древньому Будинку – в тій, «нашій», «квартирі».

Я вже минув громаду Древнього Будинку, коли ззаду почув чиїсь дрібні, квапливі кроки, часте дихання. Озирнувся – і побачив: мене наздоганяла О.

Вся вона була якось по-особливому, закінчено, пружно кругла. Руки, і чаші грудей, і все її тіло, таке мені знайоме, круглилося і натягало юніфу: от зараз прорве тонку матерію – і назовні, на сонце, на світло. Мені уявляється: там, у зелених нетрях, весною так само вперто пробиваються крізь землю паростки – щоб швидше викинути гілки, листя, швидше зацвісти.

Кілька секунд вона мовчала, синьо сяяла мені в обличчя.

– Я бачила вас – тоді, в День Одностайності.

– Я теж вас бачив… – й одразу ж мені згадалося, як вона стояла внизу, в узькому проході, тулячись до стіни і закриваючи живіт руками. Я мимоволі подивився на її круглий під юніфою живіт.

Вона, очевидно, помітила – вся стала кругло-рожева, і рожева посмішка.

– Я така щаслива – така щаслива… Я заповнена – розумієте: врівень із краями. І ось – ходжу і нічого не чую, що навколо, а все слухаю всередині, в собі…

Я мовчав. На обличчі у мене – щось стороннє, воно заважало – і я ніяк не міг від цього звільнитися. І раптом несподівано, ще синьо сяючи, вона схопила мою руку – і у себе на руці я відчув її губи… Це – вперше в моєму житті. Це була якась невідома мені досі древня ласка, і від неї – такий сором і біль, що я (мабуть, навіть грубо) висмикнув руку.

– Слухайте – ви з глузду з’їхали! І не стільки це – взагалі ви… Чому ви радієте? Невже ви можете забути про те, що на вас чекає? Не тепер – так все одно через місяць, через два місяці…