Ми

Вона похитала головою. Крізь темні вікна очей – там, усередині в ній, я бачив, палає піч, іскри, язики вогню вгору, навалено гори сухих, смоляних дров. І мені ясно: пізно вже, мої слова вже нічого не можуть…

Встала – зараз піде. Можливо, вже останні дні, можливо, хвилини… Я схопив її за руку.

– Ні! Ще хоч трохи – ну, заради… заради…

Вона повільно піднімала вгору, до світла, мою руку – мою волохату руку, яку я так ненавидів. Я хотів висмикнути, але вона тримала міцно.

– Твоя рука… Адже ти не знаєш – і мало хто це знає, що жінкам звідси, з міста, траплялося любити тих. І в тебе, напевно, є кілька крапель сонячної, лісової крові. Можливо, тому я тебе й…

Пауза – і як дивно: від паузи, від порожнечі, від нічого – так лине серце. І я кричу:

– Ага! Ти ще не підеш! Ти не підеш – поки мені не розкажеш про них – тому що ти любиш… їх, а я навіть не знаю, хто вони, звідки вони. Хто вони? Половина, яку ми втратили, Н₂ і О – а щоб вийшло Н₂О – струмки, моря, водоспади, хвилі, бурі, – потрібно, щоб половини з’єдналися…

Я чітко пам’ятаю кожний її рух. Я пам’ятаю, як вона взяла зі столу мій скляний трикутник і весь час, поки я говорив, притискала його гострим ребром до щоки – на щоці виступав білий рубець, потім наливався рожевим, зникав. І дивно: я не можу згадати її слів – особливо спочатку, – і тільки якісь окремі образи, кольори.

Знаю: спершу це було про Двохсотлітню Війну. І от – червоне на зелені трав, на темних глинах, на блакиті снігів – червоні, невисихаючі калюжі. Потім жовті, спалені сонцем трави, голі, жовті, скуйовджені люди – і скуйовджені собаки – поруч, біля розпухлого падла, собачого або, може бути, людського… Це, звісно, – за стінами: тому що місто – вже перемогло, в місті вже наша теперішня – нафтова їжа.

І майже з неба до низу – чорні, важкі складки, і складки колихаються: над лісами, над селами повільні стовпи, дим. Глухе виття: женуть у місто чорні нескінченні вервечки, щоб силою врятувати їх і навчити щастю.

– Ти все це майже знав?

– Так, майже.

– Але ти не знав, і лиш небагато хто знав: невелика частина їх все ж вціліла і залишилася жити там, за Стінами. Голі – вони пішли в ліси. Вони вчилися там у дерев, звірів, птахів, квітів, сонця. Вони обросли шерстю, але зате під шерстю зберегли гарячу, червону кров. З вами гірше: ви обросли цифрами, по вас цифри повзають, як воші. Треба з вас здерти все і вигнати голими в ліси. Нехай навчаться тремтіти від страху, від радості, від шаленого гніву, від холоду, нехай моляться вогню. І ми, Мефі, – ми хочемо…

– Ні, зачекай – «Мефі»? Що таке «Мефі»?

– Мефі? Це – стародавнє ім’я, це – той, який… Ти пам’ятаєш: там, на камені – зображений юнак… Чи ні: я краще твоєю мовою, так ти швидше зрозумієш. Ось: дві сили в світі – ентропія й енергія. Одна – до блаженного спокою, до щасливої рівноваги; інша – до руйнування рівноваги, до болісно-нескінченного руху. Ентропії – наші або, вірніше, – ваші предки, християни, поклонялися як Богу. А ми, антихристияни, ми…

І от момент – ледве чутний, пошепки, стукіт у двері – і в кімнату вскочив той самий сплюснутий, з насунутим на очі чолом, який не раз приносив мені записки від I.

Він підбіг до нас, зупинився, сопів – наче повітряний насос – і не міг сказати ні слова: очевидно, біг щосили.

– Та ну ж! Що трапилося? – схопила його за руку I.

– Йдуть – сюди… – видихнув нарешті насос. – Варта… і з ними цей – ну, як це… ніби горбатенький…

– S?

– Ну так! Поруч – в будинку. Зараз будуть тут. Швидше, швидше!

– Пусте! Устигнеться… – сміялася, в очах – іскри, веселі язики. Це – або безглузда, безрозсудна мужність – або тут було щось ще незрозуміле мені.

– I, заради Благодійника! Зрозумій же – адже це…

– Заради Благодійника, – гострий трикутник – посмішка.

– Ну… ну, заради мене… Прошу тебе.

– Ах, а мені ще треба було з тобою про одну справу… Ну, все одно: завтра…

Вона весело (так: весело) кивнула мені; кивнув і той – висунувшись на секунду з-під свого лобного навісу. І я – один.

Швидше – за стіл. Розгорнув свої записи, взяв перо – щоб вони знайшли мене за цією роботою на користь Єдиної Держави. І раптом – кожен волосок на голові живий, окремий і ворушиться: «А що як візьмуть і прочитають хоча б одну сторінку – з цих, з останніх?»

Я сидів за столом, не рухаючись, – і я бачив, як тремтіли стіни, тремтіло перо у мене в руці, колихалися, зливаючись, букви…

Сховати? Але куди: все – скло. Спалити? Але з коридору і з сусідніх кімнат – побачать. І до того ж, я вже не можу, не в силі винищити цей болісний – і, мабуть, найдорожчий для мене – шматок самого себе.

Здалеку – в коридорі – вже голоси, кроки. Я встиг тільки схопити пачку листів, сунути їх під себе – і от тепер прикутий до хиткого кожним атомом крісла, і підлога під ногами – палуба, вгору і вниз…

Зіщулившись у грудочку, забившись під навіс чола – я якось спідлоба, крадучись, бачив: вони йшли з кімнати в кімнату, починаючи з правого кінця коридору, і все ближче. Одні сиділи застиглі, як я; інші – схоплювалися їм назустріч і широко відкривали двері – щасливці! Якби я теж…