Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Я виповідаю тут потаємні думи молодої людини, ті високі й неосяжні заміри, що з ними молодість уступає в життя. Зовні я поводився скромно, як годиться, завжди визнавав чужу вищість і право, чемно вступався з дороги, ніколи ні з ким ні за що не сперечався. Але серце моє було повне самовпевненості. Я почував себе винятковою, визначною людиною, що осяває все довкола себе світлом своєї винятковості, й гадав, що мені призначена в житті велика, відповідальна місія. І Гревз був прекрасний помічник, напрочуд здібний, хоч усі найглибші ідеї щодо нашого підприємства народжувалися в моїй голові. А ясним самоцвітом, вогнистим опалом мого життя була Олівія Слотер із її блідими губенятами й аметистовими очима, цнотливо-жагуча, чиста й загадкова, створіння чудовної, незвичайної вроди; колись її ім’я згадуватимуть поруч із моїм, як Джокондине, що зорею сяє крізь віки поруч із ім’ям Леонардо, — тільки на законнішій підставі.

У мене не лишилося портрета з тої пори мого життя, коли я дійшов апогею задоволеності. Але я не думаю, щоб та моя самовдоволеність і безмірні претензії якось відбивались на мені зовні. Напевне, я був просто симпатичний парубійко, яких тоді можна було стріти багато. В кожному разі, бувши такої високої думки про себе й своє оточення, я водночас любив і весь світ. Та невдовзі булька моєї самозакоханості луснула, безжально проколота, на втіху всім, кого, може, дратувало моє щастя.

Якось мені довелося поїхати на кілька днів до Лондона в різних дрібних справах. Мої повірені — співвласники однієї досить старомодної нотаріальної контори, що дістались мені в спадок разом з усім майном після дядькової смерті, — трохи перевищили свої юридичні права, критикуючи мої комерційні плани, і я хотів заспокоїти їх щодо Гревзової особи. Крім того, я надумав подарувати Олівії намисто з зеленого нефриту, оправленого в золото, і хотів доглянути, щоб його було зроблено точно за моїми вказівками. На додачу один із сассекських Блетсуорсі мав одружитися, і я вважав, що повинен ушанувати його весілля своєю присутністю. Я збирався пробути в Лондоні чотири дні, але родич мій обвінчався на третій, тому я вирішив повернутись до Оксфорда на день раніше і потішити Олівію, завітавши до неї несподівано вранці. Ми вже були офіційно заручені; її мати благословила нас і поцілувала мене вельми розчулено, отож я міг підносити їй подарунки цілком відверто й купив розкішний букет квітів, щоб зробити сюрприз іще приємнішим.

Я приїхав увечері, пообідавши в поїзді, й подався до нашої нової книгарні по свій велосипед. Ключа від книгарні я мав при собі. У Гревзовому помешканні, нагорі, не світилось, і я вирішив, що його немає вдома. Увійшов я, мабуть, дуже тихо й, замість узяти зразу велосипеда, якусь хвилину стояв посеред книгарні, милуючись її чудовим, неповторним виглядом. Справді, чи в багатьох книгарнях є отакі крісла, отакий великий стіл, завалений книжками, — точнісінько як у клубній читальні! Потім я постеріг, що в конторі горить лампа під зеленим дашком. Певно, Гревз забув, подумав я, і пішов її погасити.

У кімнаті не було нікого. Але на великому Гревзовому бюрку лежало кілька аркушиків недописаного листа. Зиркнувши на них, я помітив слова: «Друже Арнольде!» Чого це раптом Гревзові заманулося писати мені листа? Він же й так бачить мене щодня. Не вбачаючи в цьому ніякої нескромності — адже лист писано мені, — я сів у обертове крісло перед бюрком і почав читати.

Спершу я перебігав рядки досить недбало, але скоро зміст листа розбуркав мою увагу.

«Є речі, що їх краще пояснювати на папері, — так починався лист. — Зокрема, коли вони пов’язані з цифрами. Ти ж завше трохи легковажив цифрами…»

Що ж сталося?

Допіру напередодні я пережив дві досить неприємні години в Лінкольнській корпорації, спростовуючи те, що вважав за старомодні причіпки до ведення справ нашого нового підприємства. Старий Ферндайк (нотаріальна контора «Ферндайк, Пантуфл, Гобсон, Старк, Ферндайк і Ферндайк»), колишній дядьків шкільний товариш і родич Блетсуорсі по жіночій лінії, висловлював такі припущення щодо Гревза, що я змушений був вигукнути: «Ну, добродію, це вже наклепи!» А старий Ферндайк відповів: «Анітрохи! Анітрохи! Цілком природні запитання в таких випадках».

«Але про Гревза таке питати нема ніякої потреби», запевнив я. Старий тільки здвигнув плечима.

Дивна річ: протягом безсонної ночі — що зі мною траплялося дуже рідко — я кілька разів переказував сам собі всю ту розмову, та й у поїзді після обіду вона не йшла мені з думки. І от вона вдерлася в живу дійсність, коли я прочитав у компаньйоновому листі дальшу фразу:

«Друже Арнольде, — писав він, — час уже глянути правді в вічі».

Зміст листа зводився до того, що ми надто широко розмахнулися зі своїм підприємством. І він тепер хотів пояснити мені те. Взагалі така широта, може, й непогана, але зараз ми опинились на слизькому. «Пам’ятаєш, я тобі зразу казав, що на це діло треба десятитисячного капіталу, — писав він. — Так воно й є».