Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Але в тому потоці моїх думок, не змішуючись із ним, мчав іще один струмінь, вужчий і бурхливіший. Якось окремо від інших спогадів і зовсім не до речі виринав переді мною образ Олівії Слотер, на ліжку, напівроздягненої, з тим дивним виразом на обличчі, що був у неї в ту мить, як вона перестала опиратись і глянула мені просто в вічі. Я зневажав її, навіть ненавидів, але водночас те видиво поєднувалося з таким невтримним жаданням, якого я ще ніколи не відчував. Ну й дурень же я був, що стримався й прогнав її! Як висловити спорідненість цих двох зовсім різних струменів думки, що текли рівнобіжно й бурхливо в моїй свідомості? Немовби я, молодий дикун, сидів мовчки й думав про щось своє, а поруч мене якийсь підтоптаний панок просторікав про час, простір, фатум та свободу волі.

Якась частка мого мозку укладала плани, як мені вернутись до Оксфорда та заволодіти Олівією, а потім нехай що буде, те й буде, — а вся решта мого єства ще питала — словами, яких я не можу пригадати, — що ж сталося з моєю душею і чому на мій світ упало прокляття. Про Гревза я думав мало і лише презирливо-ненависно. Мене не стільки зачіпало те, що він одурив мене з Олівією Слотер, скільки те, що Олівія зрадила мене з ним. І ще мене мучила хоч і невиразна, але болюча думка, що зрештою я й сам зрадник, бо з обома ними — я не міг сказати, коли: чи до свого відкриття, чи вже після нього, — я зраджував самого себе.

Але котрого себе?

Зі мною діялося щось чудне. Я підвівся, вхопив її портрет, що, заведений у рамку, стояв у мене на комоді, й пожбурив його в камін. Скло тріснуло, однак не розлетілося. Потім знов підняв його й поставив на місце. «Стривай-но, голубонько», — процідив я й найпослідущими словами сказав їй, що хочу зробити з нею.

Далі мені пригадується, як я сонячним ранком їхав на велосипеді до Оксфорда. Здається, я поснідав, поговорив із своєю господинею і ще якось згаяв час години до одинадцятої, але все те в моїй пам’яті якесь стерте. Здається, мав я намір і щось зробити в Оксфорді, aлe виразно пам’ятаю тільки, як звернув увагу на те, що листя на деревах уже починає жовкнути та червоніти, й спитав себе: чи це така передчасна осінь, чи просто через посуху?

Гревз уже спакувався й вибрався. Наша прибиральниця, прийшовши вранці, вже не застала його. Вона спантеличилась, надто побачивши скалки з караф, черепки, мокре нерозстелене ліжко та знайшовши на підлозі три жіночі шпильки. Я досить недбало удав здивованого й сказав тільки, нехай спитає про те Гревза. «Містер Гревз напевне пояснить вам усе, як повернеться», — так відбувся я від неї.

Потім я, здається, звелів хлопцеві-розсильному позачиняти вікна віконницями. Наші працівники в звичайний час прийшли на роботу, і я їх усіх позвільняв. Серед усього того найвиразніше пам’ятаю, як я здивувався, побачивши, що квіти, покинуті вчора, стоять у великій красивій вазі на столі посеред салону книгарні. «Хто це їх туди поставив?» — майнуло в мене в голові. Звільнення всього персоналу ніби свідчить, що я вже тоді остаточно зрікся своєї ідеї про кииготорговельну фірму. Певно, звільнені пішли вкрай зчудовані. Тепер, по стількох роках, я вже не пам’ятаю ні їхніх облич, ні прізвищ. Я, певне, напустив на себе якусь гордовиту похмурість, щоб вони ні про що не допитувалися. Врешті, коли вони лишили мене самого, я вийшов на вулицю, покинувши квіти в’янути у вазі, й постояв хвильку перед книгарнею, розглядаючи перехожих на залитій сонцем вулиці, перше ніж замкнути за собою двері. Велосипед мій стояв тут-таки, спертий педаллю на брівку тротуару.

І раптом я помітив у кінці вулиці місіс Слотер. Вона швидко йшла до мене, махаючи руками, щоб привернути мою увагу.

В мені ще й досі жива та огида, що охопила мене, коли я її загледів. Огида, змішана з ляком. Я зовсім забув про саме існування місіс Слотер. Велосипед стояв поруч, але тікати було б негідно!

— Одне слово, містере Блетсуорсі! — вигукнула вона, ставши переді мною. — Одне тільки слово!

Вона була нижча за Олівію і зовсім до неї не подібна. Коси не золоті, як в Олівії, а рудуваті, обличчя, червоне й веснянкувате, нічим не нагадувало тепло-білого, мов слонова кість, Олівіїного, а очі були не блакитні, а карі й маленькі. Вона зачервонілась і трошки захекалась. На ній була чорна робоча сукня, а на голову вона трохи криво «наклала», як тоді любили казати, чепчик. Може, хто з моїх звільнених продавців повідомив її, що я в книгарні. А може, вона й раніше від когось дізналася, що я вже повернувся.

Я мовчки подививсь на неї, а тоді так само мовчки повів її за собою в напівтемну книгарню.

Місіс Слотер, певне, заздалегідь надумала, що казати. Почала тоном дружньої й спокійної догани.