Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Богиня, що на неї я молився доти, щезла. Місце її заступила звичайнісінька молода дівчина з розпатланими кучерями кольору стиглої пшениці, перше така жадана для мене і ще й досі несказанно принадна. Вона силкувалася сколоти брошкою блузку, але руки їй так тремтіли, що нічого в неї не виходило. Обличчя в неї було перелякано-злостиве.

— Паскуди, це ви мені навмисне підстроїли! Ти з твоїм компаньйоном! — заверещала вона. — Думаєш, я не бачу? А ще женитись хотів! Погань мерзенна!

Я стояв, ніби й не чуючи, що вона кричить, — хоч потім пригадав усе до слова, — і міркував, яким би вибухом шаленства ще вразити її. Не тямлю вже добре, що кипіло тоді в моїй голові; знаю тільки, що несподівано вхопив її на оберемок і почав здирати з неї вбрання. Вона спершу відчайдушно боронилась, потім нараз затихла, наче обімліла в моїх обіймах. Я роздяг її трохи не до голого тіла й кинув на постіль. Ту мить я зустрів очима її погляд — і остовпів. Вона дивилась на мене вже зовсім не сердито! Один бог знає, над якою безоднею висів я ту хвилину! Та ось знову мій гнів вихором закрутив мене.

— Геть звідси! — крикнув я, вхопив її й випхнув слідом за Гревзом.

На мить мене пойняв жах перед тим, що могло статися. Я зневажав себе і за свою ницу жадобу, і за те, що відступив. Зовсім розгублений, не знаючи, що зробити далі, я бігав по кімнаті й вигукував: «Боже мій! Боже мій!»

Потім мені пригадується налякане, але зовсім не безтямне Гревзове обличчя в дверях. По щоці йому цівкою біжить кров, і він каже:

— Віддай же їй убрання, дурню. А то люди подумають, що ми вдвох таке підстроїли.

Це було слушно сказано, дуже слушно. Розум уже мимохіть повертався до мене, хоч як я тому опирався. Але я ще не важився чинити розумно. Тому, подумавши хвильку, я зібрав подерте й пожмакане Олівіїне вбрання і раптом жбурнув його Гревзові в обличчя.

— Геть звідси обоє! — гримнув я.

Гревз випростав голову з купи одежі, попідбирав її й вибіг із кімнати. Я чув, як він прогупав униз сходами, а потім сказав:

— Хіба ж можна вийти отак-о на вулицю!

Мені несила було довше лишатись ні в спальні, ні в вітальні. Я згадав, що в крамниці стоїть мій велосипед. Силкуючись триматися гідно, я спустився вниз, зайшов до крамниці й зачинив за собою двері. Помацки знайшов велосипеда, тоді витер сірника й засвітив лампу. Згадав про Гревзів лист, що його допіру читав. Листа не було. Але я відчував, що вже не зможу піднятися по нього нагору. Букет мій лежав на прилавку, поряд велосипедного керма. Я зовсім забув про ті квіти. Тепер я машинально взяв букет у руку, понюхав його й знову поклав. Вийшов із книгарні парадними дверми, сів на велосипеда й погнав його освітленими газом вулицями, через міст, потім по безлюдному шосе, що веде до Кер’ю-Фосетса.

Вдома я відразу ж поклався в ліжко й міцно проспав майже цілу ніч, але перед світом несподівано прокинувся й став думати: що ж таке зі мною скоїлося?

За вікном заспівали якісь пташки, та мене той спів тільки дратував, заважаючи думати.

5

ІНТЕРМЕДІЯ З МІСІС СЛОТЕР

Мені видається важливим для моєї історії розповісти якнайдетальніше про все, що діялося зі мною після того відкриття. Але зробити це не дуже легко. Мої спогади вкрай безладні: то вони такі виразні й докладні, ніби діялося те допіру вчора, а не кільканадцять років тому, то хисткі, затуманені й перекручені, то стерті дощенту. Я не можу знайти ані сенсу, ані системи в цій вибірковій роботі мого мозку. Я не можу пояснити, чому мені пригадується до найменших подробиць, як я прокинувся того ранку; і, коли це не видасться вам за надмірні тонкощі, події попереднього вечора живуть не прямо в моїй пам’яті, а в спогадах про той ранок. Ніби я не те пам’ятаю, що жбурнув на Гревза карафою; я пам’ятаю лиш, що згадав про це вранці й сам здивувався, навіщо я так зробив.

Певно, ті безсонні години так закарбувалися в моєму мозкові тому, що були вони перші в довгій низці подібних перечувань. Здавалося, наче весь світ став якийсь зовсім не той, і я разом з ним; наче моє дотеперішнє «я» було сновиддям у світі марень, а оце тепер настала ява. Світало, але то був світанок якогось зовсім нового, незвичного, безрадісного дня; вранішнє сонце лило в мою кімнату тепле, але якесь бездушне світло. Пташки щебетали, потім завулком прорипів віз, засвистів якийсь хлопчак, але я знав, що пташки — то просто співочі машинки, віз їде кудись без діла, а хлопчак, хоч він про те й не здогадується, давно мертвий і проклятий навіки.

Я сушив собі голову, силкуючись розв’язати нерозв’язну проблему: чому в моєму житті, в моїй юності посіли таке місце дурна й вульгарна півдівчина й компаньйон, що його можна б назвати шахраєм, коли б він не був марнолюбний і самовдоволений йолоп. І ще дужче непокоїло мене питання: як розплутати цей вузол, збутися своєї нерозважності й обох оцих випадкових супутників життя?