На опорядження, меблі, всілякі попередні видатки, канцелярське приладдя та платню директорам ми витратили практично всі наявні кошти. Ми тільки-но почали закуповувати наш крам. «До всього того я ще взяв із рахунку значно більше, ніж ти мені дозволив», — писав він. Я пригадав, що виписав йому надзвичайно плутане й двозначне повноваження на тисячу фунтів. Ми вже найняли двох продавців, розсильного й секретарку, що мала вести Лайолфове листування, а книгарня фактично ще не була відкрита. Правда, ми її відчиняли й навіть обслужили кількох випадкових покупців, але урочисте відкриття відкладали до початку навчального року. Крім того, ми хотіли зробити сенсацію, а сенсації коштують не дешево. Більшу частину потрібного нам краму ще треба було купити, а потім іще якось протягти кілька місяців. Зокрема в Оксфорді нам доведеться багато продавати в кредит. Зелені студентики хапають літературу пожадливо, як ненажерливі каченята, але не за готові гроші. «Нам лишається одне, — писав Гревз, — влити новий капітал і провадити справу далі. Відступати запізно».
На цьому лист уривався. Видно, Гревза хтось перебив.
Я сидів із листом у руці, втупивши погляд у брунатні тіні на новісінькому бюрку. Влити новий капітал? Гроші в мене були, однак я вже наближався до того, що старий Ферндайк назвав «межею безпеки». Досі мені загрожувало лише скорочення прибутків: а оце от уже могло означати втрату везалежності, що так мене тішила. У тих брунатних тінях раптом постало передо мною обличчя старого Ферндайка, його уста, що питали: «Вам не здається, що вашому другові трошки бракує… як би це сказати?.. ваги. Ну, й життєвого досвіду?»
Я обвів поглядом нашу вельми поважну й імпозантну контору. Встатковувати її було так цікаво, але чи не завелика вона для такої крамниці й не занадто розкішна?
Невже Гревз, мій кмітливий і винахідливий товариш, насправді не такий солідний, як, скажімо, оця чудова шафа на кореспонденцію, що мала вмістити сорок тисяч листів?
Крізь ці роздуми звідкись ізгори помалу просочувалося в мою свідомість якесь шарудіння й рипіння. Так само помалу я збагнув, що то, мабуть, Гревз товчеться у себе в спальні. Отже, він удома. Можна б поговорити про все це з ним негайно. Не тільки можна, а й треба! Гревзове помешкання мало окремий вхід із вулиці. Я вийшов із крамниці в коридор, що вів до сходів. І крамниця, й сходи були застелені синіми (теж синіми!) ексмінстерськими килимами, дуже гарними, але й дуже дорогими, і я зайшов до темного передпокою так, що Гревз не почув моєї ходи. Двері до спальні стояли трохи прочинені, там світилося.
Я вже хотів був озватися, коли мене зупинив ляск поцілунку, рипіння меблів і чиєсь голосне зітхання.
І раптом… я остовпів, похолов: зі спальні долетів голос Олівії Слотер, такий знайомо-млосний!
— Ох… — глибоко вдоволено зітхнула вона. — Цілуватися ти справжній чемпіон!
Далі почулося Гревзове шепотіння і якесь вовтузіння.
— Не лізь, — не дуже сердито промовила Олівія. Тоді ще раз, уже гостріше: — Не лізь, кажу!
Далі в моїй пам’яті провал. Не знаю, які чорні вічності пережив я за дальші кілька секунд. Тямлю тільки, як став уже на розчинених навстіж дверях до спальні. Переді мною на ліжку лежать Гревз і Олівія, втупивши в мене безтямні очі. Гревз трохи звівся на лікті. На ньому фланелеві спортивні штани й шовкова сорочка, розстебнута на грудях. Олівія лежить поряд нього й дивиться на мене через плече. Блузка на ній пом’ята, теж розхристана, гарний стан відкрито більше, ніж я будь-коли бачив. Оголена рука її лежить на голих Гревзових грудях. Обоє скуйовджені, червоні. Обличчя й очі в обох безглуздо застиглі й лиш помалу набирають притомного виразу. Повільно, повільно, не спускаючи мене з ока, обоє підводяться й сідають на ліжку.
Пам’ятаю, ніби в тумані, як я спершу питав себе, що ж маю тепер робити, і вже виразніше, що вирішив учинити страшний бешкет.
У Гревза був неабиякий смак, і за рахунок фірми він прикрасив камін двома старовинними італійськими карафами. Карафи ті виявились важчі, ніж я гадав, бо задля стійкості він поналивав у них води. Одну я жбурнув Гревзові в голову й поцілив. Карафа, бемкнувши, розлетілась, заливши його водою й обсипавши скалками. Друга не влучила, і вода тільки залила постіль. Потім, шукаючи чим би ще показати свою нестямну лють, я, певно, наскочив на умивальник, бо пам’ятаю, як хряпнув повним глеком об бильце ліжка і як сторопів, відчувши в руках порожню миску, надто легку, щоб нею вдарити. Далі в моїй пам’яті знову провал. Бачу вже, як Гревз стоїть переді мною і на лобі в нього червона смуга, що з неї ще не потекла кров. Обличчя в нього біле як крейда, аж світиться, вираз на ньому запитливий і здивований. Пам’ятаю, що спершу я майже обережно поставив миску на місце і аж тоді кинувся на нього. Він був куди кволіший за мене, і я вмить виволік його зі спальні через вітальню на сходи. Тоді повернувся до Олівії.