Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Здається, з тиждень чи й більше я вештався по Оксфорді. Безладно й невміло розплутував свої книгарські справи. Дізнався, що Гревз вичерпав наданий йому кредит до решти, а тоді найнявся на роботу в якусь торговельну фірму й виїхав на Золотий Берег. По-моєму, він надіслав мені листа, де обіцяв колись сплатити борг та відшкодувати збитки й просив пробачення за все, що сталося. Це я гадаю так, але той лист навряд чи зберігся. Містерові Ферндайкові я, мабуть, нічого не сказав про свої прикрощі та комерційні невдачі. Певне, боявся такого приниження після недавньої самовпевненої пози. Натомість я запросив одного злиденного оксфордського адвоката, що здебільшого вів справи іподромних шахраїв, які ловили в свої тенета зелених студентів та підлітків, і за його допомогою дуже швидко й дуже невигідно для себе ліквідував майно нашої компанії. І це все зовсім згладилося в моїй пам’яті. Я, здається, ще двічі чи й більше разів пробував зустрітися з Олівією Слотер наодинці, але вона, либонь, сказала своїй матері, що боїться мене, отож із тих спроб нічого не вийшло. Видно, мене спотворювала ота страшна біла пов’язка на оці. Були в мене, певно, й напади шаленства, але, мабуть, не на людях. Щось таке мені дуже невиразно пригадується. За порушення шлюбної обіцянки мене так і не позивали.

Коли й як я покинув Оксфорд, ніхто достеменно не знає. Я просто пішов, нікому не сказавши, і тільки моя господиня помітила, що я зник. Борг за помешкання потім сплатив за мене містер Ферндайк, він-таки забрав і мої речі. Де я тинявся три тижні, не відомо нікому. А потім мене якось уранці, о третій годині, затримав полісмен у одному провулку на околиці Норіджа. Я йшов провулком, брудний, без капелюха, без мідяка в кишені, в гарячці. Гадаю, що я пив без просипу, вживав наркотики і, очевидно, був у поганому товаристві. Від мене сильно тхнуло ефіром. Я зовсім забув, хто я такий і як мене звуть, і ніяких документів при мені не було. З поліційної вартівні мене відвезли до лікарні при робітному домі, й там одна метикувата сестра-жалібниця, завваживши, що костюм мій пошитий на замовлення, заглянула у внутрішні кишені й знайшла там картку оксфордського кравця, де було записано моє прізвище й назву коледжу, і цей вузенький місточок дав змогу віднайти моє колишнє загублене й забуте місце в світі. А я тим часом не вставав з ліжка, не відгукувався на власне ім’я, тяжко хворий і в надто глибокій апатії, щоб швидко видужати.

Нова свідомість виростала в мені помалу, але неухильно. Визначити, коли почався той процес, я не можу. Мені невиразно пригадується, що мене перевели до платної клініки, бо умови покращали, та як я зрадів, коли мені сказали, що містер Ферндайк прийшов мене відвідати. Я пам’ятав те прізвище й знав, що він приємна людина, однак себе я ще ніяк не міг пригадати. Першою ознакою того, що я повертаюсь до життя, була раптова антипатія до моєї доглядачки — балакливої жінки з ріденькими лляними кучерями, що люто ненавиділа якихсь двох чоловіків, чиї імена весь час бубоніла, мов якусь страшенно набридливу примовку: «Гол Дейн» і «Гол Кейн». Я зрозумів, що Гол Кейн — відомий письменник; він скривдив мою доглядачку тим, що в одному своєму романі зобразив сестру-жалібницю Глорію Сторм, охоплену негідною пристрастю. А в Голі Дейні я вже з більшими труднощами розпізнав лорда Голдена, що якимсь чином змінив на гірше становище військових сестер-жалібниць. Я лежав і палав ненавистю до неї, аж раптом мені пригадався лордів Голденів візит до нашого студентського клубу. Далі згадалося кілька фраз із промови Лайолфа Гревза, що підвівся тоді зі стільця поруч мене.

Я — Арнольд Блетсуорсі з Летмірського коледжу! Спогади сипнули в мою голову, як школярі після канікул. Розсідалися по місцях, кивали один одному, перемовлялися, гукали один одного на ймення.

А другого дня прийшов старий Ферндайк, у окулярах, рум’яний, дбайливий. Його чисто поголене обличчя в моїх спогадах виростає до розмірів більших за натуральні, до якогось узагальнення. Неначе я дивився на нього крізь велике збільшувальне скло. Обличчя, лагідне, як у мого дядечка, тільки дядечкове ніколи не було таке земне. Над одною повікою нависла зморшка, і тому здається, наче окуляри без обідків сидять трохи криво. Волосся, вже посріблене сивиною на одній скроні, таке м’яке та гладеньке, наче хутро кицьки. Розмовляючи зі мною, він дивиться на мене, як людина, що звикла до важких казусів.

— Неврастенія, — заспокоює він мене. — Збіг невдач. Таке може статися з будь-ким. Ви спіткнулися. Шкодувати тут нема за чим і соромитися теж нічого.

Містер Ферндайк почав уважно роздивлятися свою рожеву ліву руку, мовби хотів вичитати з неї якусь пораду.