Мойсей

XVІІ

Щось було спочатку в тих словах,Наче чистії води;Віяв свіжістю, добрістю з нихЯкийсь дух охолоди.Та помалу душне щось тягло,Наче самум пустині,І робилося лячно, немовВ ніч без світла дитині.І жахнувся Мойсей, і з земліПідволікся насилу,І сказав: «Пощо мучиш мене,Поки ляжу в могилу?Ти не мати моя! З твоїх слівНе любов помічаю.

Ти не мати! О ти Азазель,Темний демон одчаю.Відступись! Заклинаю тебеТим ім’ям штирочертним!Я не вірю тобі! Ти брехун,Хоч ти будь і безсмертним».І почулися тихі слова:«Нерозумна дитина!Ти кленеш мене ним, а я ж самЙого сили частина.Що мені твоя вбога клятьба!Ти б умер із одчаю,Якби сотую частку лишеньЗнав того, що я знаю.Ти кленеш, як твою сліпотуТкнув промінчик пожежі,

В якій я живу й він — понад всіЧасу й простору межі.Ось розсуну ще крихту тобіТіснозорості таму:Глянь на край той, що він обіцявПраотцю Аврааму!»І заблис увесь захід огнем,І уся ПалестинаСтала видна Мойсею з гори,Мов широка картина.А незримий товариш йогоЗнай потихо говоре:«Бачиш зеркало чорне внизу?Се є Мертвеє море.А по той бік високі шпилі

До небесної стеліПростягаються круто рядом, —Се там Кармелю скелі.Глянь на північ, де гори Сіон —Євусеї кочують,А як крикнути добре з гори,Амореї почують.Отся срібная стрічка — ЙорданВ Мертве море впадає;Близько устя його ЄрихонБродового жадає.Одинока долина над ним,Та тісняться до неїАмоніти по сей бік ріки,По той бік хананеї.А на заході гори, верхи,

Полонини широкі,А на північ мале озерцеІ знов гори високі.Ось тобі й Палестина уся,Край овець і ячменю,Від Кадеса до Кармеля всюМов затулиш у жменю,Ні шляхів тут широких нема,Ні до моря проходу!Де ж тут жить, розвиваться, ростиІ множиться народу?»Та відмовив понуро Мойсей:«Хто дав з каменя воду,Той сей край перемінить на райДля Свойого народу!»

XVІІІ